Його вицвілі карі очі, що виблискували колись барвою вуглин, затягнулись сизою поволокою. Сухі старечі вуста дрібно тремтіли, а обличчя ясніло дивним світлом, що незбагненною силою розгладжувало глибокі борозни часу, виорані довгими роками життя.
Тремтячі руки раз у раз теребили білого лляного картуза, а вуха не чули нічого довкола, тільки звуки щемливої пісні, що лунала з магнітофона, до котрого тягнувся не лиш згорбленим сухеньким станом, а всією своєю душею. А вона готова була розірватися на шматочки від радости й туги, що неймовірним вихором клекотіла в грудях, заставляючи бігцем дріботіти його стомлене, але сильне любляче серце…
Час рікою пливе,
Як зустрів я тебе,
Як зустрів я тебе, моя пташко,
Довго-довго дививсь,
Марно очі трудив,
А впізнати тебе було важко…
Далека молодість ставала живою рухливою картиною перед невидющим поглядом...
Як же він любив співати цю пісню:
Понад Прутом моя Коломия,
Лине пісня її голосна.
Плеще повені срібная хвиля,
Понад Прутом весна вже весна…
Ні, він не був сліпим… Сліпила його схована любов, що досі сиділа заперта у глибокій пивниці серця, бо не було їй місця де-інде. Привілейовані місця у ньому були зайняті сім’єю, з дружиною та дітьми, роботою, сусідами, щоденними рутинними клопотами, болями і проблемами…
І ось нині, вдалині від отчого порогу, у надвечір’ї своїх літ, за кілометри і кілометри відстані, і стоси років добровільного вигнання з рідного краю, його ув’язнена любов забилася несамовитою тужливою птахою, що рвалася на волю, ламаючи невидимі тюремні грати. І виливалася… Виливалася гарячими рясними солоними струмочками через два широко відчинених віконечка цього пониклого храму людського духу.
- Валю, послухай… Ти чуєш, се моя молодість… Ти чуєш, які пісні, яка музика, Валю…
Дружина заклопотано снувала, поволі пересуваючись з місця на місце (старість - не радість), намагаючись догодити гостям із Західної…
- Сейчас кушать будем… А? Чего ты говоришь? Коль, ну песня, как песня, чего там?..
Ви,п.Аделю, напевно, одна із мальфарок, що добре знаються на людських душах, бо своїм оповіданням щиро вразили мене, заствивши згадати все,що, як Ви кажите, давно лежало на дні скрині. Щиро Вам Дякую!
Моя тітка волею післявоєнної долі потрапила до Петербургу. Коли б не приїздив, перші чудові пісні до мене приходили не через Україну,а через старенькй магнітофон в її домі. Співала і завжди плакала. Може, тут я усвідомила особливість України... Дякую, Адель. Ось у тій родині і росіяни співали))) захоплено...
Жінка, мати, має дар прививати любов і щирі почуття, лагідно, трепетно, віддано, м"яко. А чоловіки дещо інакші - більш скупі на почуття, тримають свої болі, жалі, любов приховано, з острахом виявлення своєї вразливості... Дякую за прочитання і відгук, Таню!
Замолоду, Наталочко, воно не так помітно і відчутно. Мододе життя вирує, займає багато енегрії, часу. Увага розосереджена на різні життєві моменти, що поглинають чи згладжують оті "різності"... А от на старість, коли людина живе більше спогадами, аніж сьогоденням, мабуть, відчуття загостреніші... Дякую Тобі за вдумливе читання!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
