Всілися у повній тиші - жінка на передньому сидінні справа, огрядний на місці водія і єдине, що залишилося йому, було місце ззаду над затиснутим між сидіннями мерзотником. Ставити на нього ноги він не наваживався, а тому не сів, а ліг в усю довжину. Розміри салону "Волги” це дозволяли. Огрядний увімкнув стартер і "Волга” рушила, спочатку потихеньку, ледь знаходячи місце для проїзду між товстими стовбурами старих дерев, а потім, діставшися автостради, все швидше і швидше. Огрядний кілька разів намагався хоч якось та відновити втрачены стосунки, та жінка різко обривала усі його спроби. А тим часом автівка дісталися вулиць міста і почала просуватися трохи повільніше, звертаючи то вправо, то вліво. - Куди це ми? – майнуло у голові хлопця, - Як до найближчого відділення, то дістались би вже давно. І раптом його думки обірвали слова жінки, по тону відчув, що звертається не до огрядного, а саме до нього. - Уставай! Проводиш мене до телефону-автомату, бо я після усього, що трапилось, нездатна і кроку ступити сама . Помовчала мить і додала вже огрядному: - А ти притормажуй, притормажуй, поки будку не проїхали!.. І огрядний слухняно загальмував. Розчинилися дверцята - спочатку передні, потім задні, і голос жінки наказав йому: - Виходь, виходь, доїхали... Що ти там мешкаєш?. А він і не мешкав, а просто не міг вилізти із салону, не наступаючи раз у раз на злочинця. І кожен дотик ноги до його тіла був для нього вкрай неприємний. Та нарешті впорався і торкнувся ногами асфальту. Озирнувся навколо. Вони знаходились на якійсь незнайомій вулиці із приватними будинками, але не звичайними, якими було забудовано майже треть місця, а якимись особливими – охайними, за високими парканами, не схожими один на одний. - Що ти тут роздивляєшся - ніколи... ходім до до автомату. І попрямувала до будки під синюватим ліхтарем на верхівці електричного бетонного стовпа, а він поспіхом за нею. Діставшись будки вона розчинила дверцята, що тихенько рипнули, і увійшла, а він залишившись назовні, щильно причинив за нею дверцята, вважаючи, що чути чужі розмови вкрай не вічливо. Але жінка, не повертаючись до нього, розчинила наосліп дверцята і сказала наполегливо: - Чого став стовпом? Заходь заходь усередину – так мені буде спокійніше. І він, хоч і боком, та втиснувся до будки. А жінка, кинувши монетку до отвору, вже повертала диск, набираючи номер. Спочатку у рурці чулися лише довгі сигнали визову. Так тривало кілька довгих хвилин, та ось нарешті рурка обізвалася жіночим голосом: - Альо! Це ти? Ну ти і даєш - вже так пізно. А він? Спить звичайно . Без задніх ніг. Будити? Навіть і не проси. Бо ледь заснув - із пігулками. В нього ж серце хворе. А ти, як завжди, із своїми вибриками. Голос у рурці лунав гучно. Він розрізняв усі слова, мабуть абонент знаходився десь поруч. Жінка, притиснута до нього маленькими розмірами будки, ворухнулась, переклала рурку до іншої руки і продовжила розмову чіткими короткими фразами і кожна лунала, як наказ. - Слухай, ти там, не базікай, а буди. Справа невідкладна. Будеш мешкати, отримуєш на горіхи. А тепер уперед та швидше. І на іншому кінці провода настала повна тиша. Та тривала вона недовго і перервалася хрипким чоловічим голосом: -Ладо! Ти? Що у тебе трапилось? Та не питаю, не питаю а вже вибігаю. І враз у рурці почулись короткі сигнали отбою. - А тепер виходимо, - наказала жінка, - та ідемо он туди! - І вказала рукою на триповерхвий будинок за бетонним двометровим парканом, що знаходився ліворуч. Вони ще не подолали і пів-відстані, як важкі залізні двері вмуровані у паркан із гуркотом розчинилися і з них, не вийшов, а просто таки викотився товстий високий чоловік у довгому халаті і попрямував до них, помітно припадаючи на праву ногу.. . Жінка прискорила ходу і ось вже дві постаті застигли у обіймах: - Доню, моя! - Татку! - Та що такого страшного трапилося , що ти так серед ночі... А хто це із тобою? Щось я його ніколи не бачив. - Це мій рятіввник, татку, як би не він не було б більше у тебе доні. Відвезли б до лісу, облили бензином і спалили живцем. Саме таке вони мені і обіцяли. - Заходь додому, ти ж вся тремтиш, А там і розповіш усе докладно. А чого це Валентин із "Волги” не виходить? - Та був колись Валентин, а тепер боягуз і зрадник. Кинув, мене одну серед ночі, кинув у брудних лапах злодіїв і гвалтівників. І коли б не цей... коли б не цей... Далі говорити вона була вже несила - плечі здригалися, ридання душили її. Та тривало таке недовго. Вона узяла себе до рук і заговорила спокійним діловим тоном, наче йшлось про щось буденне і звичайне: - До тебе зійду трішечки пізніше, а тепер поїхали із нами. Ми ж не самі - у багажнику три гвалтівники міцно зв’язані лежать, а четвертий у солоні на підлозі між сидіннями. Тут така делікатна справа. Здавати їх до рук міліції, з тим, щоб там за всіма правилами провели слідство, а потім, мене, твою єдину доню, ославили на весь широкий світ мені щось не хочеться. Цього треба уникнути. У тебе ж є друг, яхтсмен, до речі ти якось казав, що його із полковників міліції до генерала нещодавно підвищили. Батько жінки хитнув головою і погодився: - Так! Є такий на прізвище Мироненко, а на ім’я Петро. Ми із ним під вітрилами не один десяток років проходили. І у своїй професійній справі ас, справжній. Займається тепер особливо важкими злочинами Ти права - саме нам він тепер і потрібний. Ну добре - я піду переодягтись, бо соромно якось у такомц вигляді на люди виходити, а заодно і Петрові зателефоную. Гадаю, він порадить і допоможе, зв’язки у нього - сама уявляєш. І тобі, доню, гадаю, переодягтися теж не завалить. Та і час вже повернути твоєму рятівнику його футболку. Хіба не бачиш, що він вже гусячою шкірою від холоду вкривсь. Що баритеся - заходьте, заходьте, Поки те та се, а Мирослава вам чаю вскип’ятить. Гадаю, після усього, що трапилось, це виключно корисно. Вони пили чай у маленькій вітальні на другому поверсі. А Мирослава, худа сорокарічна смуглява жінка із недобрими очима, намагалася видавати із себе вкрай чемну, приязну і досвічену господиню. Та вдавалася це їй важкувато. Видавали її справжню сутність, як природна недоброзичливість, так і брак виховання і освіти. То вовчі вогники у очах запалахкотять, то наголоси у найпростіших словах ні на місці опиняться, Колишня прибиральниця, навіть і отримавши статус законної дружини, справжньою обороницею домашнього вогнища так і не стала, а лише виконувала її роль не кращим чином. Відчувалося, що врятована ним жінка, її падчерка, відноситься до Мирослави, своєї мачухи, без особливої приязні і поваги, та намагається втримуватися від різких слів, скоріш за все лише заради батька - так вирішив він. Нарешті чай було допито, а в дверях вже стояв господар і батько молодої жінки, вдягнутий у темний суворий костюм із смугастою краваткою і чорних блискучих черевиках. . - Ну, ось! Про все домовились. Можна і вирушати. Петро пізньому дзвінку звичайно не зрадів, та коли почув про що йдеться, вмить підключив всіх потрібних людей. Гадаю, тепер, і ти з цим погодишся, що краще цю делікатну справу не владнати - і злочинці по повній отримають, і все, що торкається тебе, залишиться у повній таємниці. - Через хвилину вони вже були біля "Волги”. Огрядний Валентин, помітивши їх, відразу відчинив дверцята і виштовхнув через них назовні своє желеподібно тіло. - Радий вас бачити, Гнате Дмитровичу. Я вас тут вже і зачекався Та батько жінки бул завсім не налаштований підтримувати розмову із ним, після усього що сталося, а тому тільки сковзнув по Валентину очима і потягнувся до передніх дверцят автівки, додавши - Сідай, сідай, доню, потерпи вже цього мерзотника поруч наостаннє, а ми із твоїм геройським хлопцем ззаду влаштуємось. Жінка всілася поруч із Валентином, та усім своїм виглядом намагалася виказити, як їй це огидно і нестерпно. А вони тим часом розчинили задні дверцята і зазирнули вглиб салону. - Ба, та тут у нас гість! - вдавано бадьоро промовив Гнат Дмитрович, - Ну, що, ж! Прийдеться, хоч, ой, як не хочеться, таку гидоту поруч із порядними людьми терпіти. Ану, допоможи мені, - звернувся він до хлопця, - Я його за тулуб, а ти за ноги. Дай я тільки ліві дверцята розчиню. Ну, і важкий, зараза, ну і незграбний. Та де ж тут зграбному бути, коли і руки і ноги у путах. А ще й і про кляп не забули. Це добре – зайвими балачками дорогою заважати не буде . І ось злочиниць вже сидить поміж ними на задньому сидінні, а "Волга” вирулює на автостраду. - Слухай адресу, - наказує Гнат Дмитрович Валентинові, - Червнева шість. Це поруч із майданом Ватутіна. Там райвідділок у якому нас вже чекають. Валентин тільки мовчки хитнув головою, а розмовляти вже не наважувавсь Автівка в’їхала до центральної частини міста, покружляла трохи і вирулила на тиху вулицю з обох боків обсаженою старими тополями. Гнат Дмитрович пильно вдивлявся у номери будинків і наказував. - Розвертайся, треба трохи назад. Так. Ще трохи. А ось і доїхали. Я вийду, піду, домовлюся, щоб автівку у двір пропустили. Зайві очі у такій справі не до чого. Гримнули дверцята і Гнат Дмитрович попрямував до дверей райвідділку, а підійшовщи роздивився трохи і натис на цяточку дзвоника. А вже за мить двері відчинилися, на порозі з’явилася темна постать міліціонера, і почувся голос:. - Доїхали? Добре! А тепер піду ворота відчиняти.
| 
у Вас 
0
