ПОПЕЛЮШКА 6-12

І пішов собі професор Карпук важкою та ще твердою ходою, а наглядачі дивились на нього із повагою і острахом, як на велике цебе, та так воно насправді і було. Світового рівня вчений, до найвищих кабінетів вхожий і не тільки тут, у місті, а у самій Москві. Скільки оборонних об'єктів виключно на його розробках тільки і тримаються.

А Василь повернувся до камери, де сокамерники, мов ті оси на мед, накинулися на нього із запитаннями, хто це приходив до нього і навіщо. Василь відповілав, але сухо, небагатосоівно і сокамерники швидко від нього відчепилися, нецікавою здалась для них його розповідь. Та що і взяти з такого, студент, поза хмарами десь ходить, а на землю ступає лише зрідка. До того ж у фаворі у найголовнішого авторитета, який тихо і хрипко, але владно і зрозуміло сказав, - його не чіпайте — він мій. Хіба до таких слів додаш, хоч щось? Наступої ночі Василь майже очей не зімкнув, у голові раз за разом прокручувалося побачееня із старим професором. Часом надія охоплювала його, але часом і відчай. Він добре пам'ятав по-звірячому хижий погляд Стьониного батька і його зверхність до нього. Такий не відчепиться, перш ніх усю кров не висмокче. Та вже за хвилину згалувалися йому слова професора, про шкіру Стьопиного батька, що ось-ось затріщати може. І ця думка повертала його до думки, що правда його таки переможе, звичайно якщо, як і раніше він не піддастся лжі і буде продовжувати свою оборону спокійно і міцно. З такою думкою він і у сон поринув майже вже перед самим ранком.

Два тижні протримали у спокої, до жодного допиту не викликали. Дні тягнулися довгі і безбарвні. Сокамерники тільки скоса на нього поглядали — чому така зміна. Адже до побачення з професором Карпуком він майже щодня проводив у слідчих кабінетах по декілька годин.

Та ось нарешті вже майже надвечір його викликали на вихіл і вже вкотре привели до кабінету підступного слідчого Дущенка. Той зустрів його, мов старого доболго знгайомого, - А це ти? Радий тебе бачити. Навіть скучив ха тобою. Цікавий ти хлопець, ось тільки впертий — вже надмірно. Та полишимо це. Справа сьогодні в іншому. Два сокурсники твої до нас сьогодні напросилися. Дуже вже хочуть побачитися із тобою. Як я міг їм відмовити у цьому? А ти сідай, сідай у ногах правди обьмаль. А нам вона сьогодні потрібна, як ніколи, уся до останньої краплинки. І твої сокурсники сьогодні нам у цьому допоможуть.

Дужченко зиркнув убік сержанта-охоронця, що стояв коло дверей і наказав коротко, - Першого заводь!

Той тінню висковзнув за двері і вже за хвилину до каьінету зайшов василевий одногрупник Володимир Скачко, але маденький на зріст, та ще й занадто худорлявий звався не грізним княжим іменем, яке дали йому батьки, а Вовчиком. У групі до Вовчика додали ще й хлопчикоа. І коли мова заходила за нього,казали, - А щось нашого Вовчика-злопчика давненько щось не чутно. Ну, відгукнись, хоч якось. І той відгукався, але якось тихо і сором'язливо. Така вже вдача у нього була. У кімнаті гуртожитку ліжко Вовчика віддялося від Василевого лише вузеньким проходом. Тобто сусідами вони були і лосить близькими.

І ось тепер сидить Вовчик-хлопчик напроти Василя, а очі у бідолашного так і бігать в усі боки. Соромно йому і лячно, та пересилити себе нездатний і тому бубонить завчено, - Ну, цього ножа побачив я у цього,.. ну, Василя ще на початку третьго курсу. А було все так. Купив я ковбаски і вирішив повечеряти, а ніж, що завжди на столі у великій тарілі лежав, зник кудись. Я туди- сюди, а ніде немає. Ось тоді цей... ну, Василь, - і він боязко зиркнув у бік Василя, - запропонував, не шукай, Вовчику, а візьми мого. Тільки обережніше, не поріжся, бо гостріший за будь-яку бритву. Я зголоднілий був — ухопив ножа, нарізав ковбаски батона, та все так легко, бо ніж не тільки гостріший за бритву був, але й і дуже зручний, тримаєш у долоні і не вілчуваєш зовсім, мов долоня моя і ніж — одне ціле. Скажу чесно, здивував мене той ніж — нічого подібного в руках ще не тримав, а цей... Ну, Василь сидитьі посміхається, - Цей ніж — не просто так, він серйозна штука, бо не для ковбаски зроблений, а зовсім для іншого. Не розумієш? Ну, і йолоп ти, такі ножі в людей встромляються одним легким натиском, тому і рукоять під долоню підігнано так ретельно. Ну нарізав ковбаски, а тепер повертай. Такі небеспечні іграшки переховувати у надійних закутках треба. Тому йди до столу, а я поки ножичок свій подалі куди заховаю, щоб ти, як і дуже захочеш навіть, не розшукав аніколи. Ну, йди вже, йди, а на мої слова і не звертай уваги, жартую я так...

На цьому Вовчик-хлопчик зіткнувся ніби, деякий час сидів мовчки, нечутно плямкаючи губами, мабуть повторював слова, що не двічі і не тричі вдолблював в нього Дужченко із свїми помічниками. Нарешті, переконавшись, що нічого не забув, продовжив, - Ну, так от, цей, ну Василь часто, лежачи перед сном, потихеньку бавився тим ножем, ішші не помічали мабуть, а я ж найближній сусід — наші ліжка тільки дві вузенькі тумбочки і розділяли, звичайно бачив усе. Як він витягши, ножа із пожен, клав його поруч із собою і тихенько поглажував, потім вкладав рукоять у долоню і повертав ножа то вліво, то вправо. І дуже йому це подобалось, бо навіть посмішка на вустаз його спалахувала, а мені моторошно від тієї посмішки робилося. А потім до ножа, ще й фотка додалася. Невеличка така — шість на дев'ять всього. І лежить цей, ну, Василь, вказівним пальцем правиці фотку поглажує, а усіма пальцями левиці лезо ножа свого. Придивився уважніше і побачив на фотці цій дівоче обличчя, а потім згадав чиє воно. Второкурсниці з біофаку, за прізвищем Танько, а за ім'ям Надія. Така тендітна уся, Не красуня звичайно, але дуже приваблива. Як іде, то промінчики від неї в усі боки так і сиплються. Тому і багато хлопців на неї задивлялося. Я між іншим теж, та розумів, що марно, хто ж на такого позариться? Гадаю, і Василь до тієї ж ополонки потрапив. Тільки радощів на обличчі його аніяких не було — самий тільки смуток — і злість. Дивився я на нього, і лячно ставало — ну що це за кохання із ножем? До чого воно дійти може? А потім і зовсім Василь дивно почав поводится — Тільки но в кімнаті усі позасинають, він підхоплюється з ліжка, вдягається і потихеньку з кімнати. І завжди із ножем. Хоч і темно було, та я все одне бачив, як він його до кишені пальта клав. Повертався вже під ранок, намагався непомітно просковзнути, але я чутливий, тому завжди прокидався і бачив, як він ножа свого з кишені витягав, загортав у щось і серед речей заховував. Ось так. Зізнаюсь, слабкість виявив, нікому нічого не розповів, а тому і сусіда свого найближчого від халепи страшної не врятував. Та тепер зізнанням цим повністю тягар увесь з себе зкидаю. Хай усі знають, як насправді усе було. Від цього гадаю, і цьому, ну Василеві, облегшення буде. Бо дуже завинив він, дуже...

На цьому Вовчик-хлопчик, найближчий сусід, змовк і більше рота не розтуляв. Підмахнув не глядачи, простягнутий йому протокол і відразу підвівся. Дужченко кивнув у його бік, мой зматуйся швилше з очей моїх, після чого Вовчик-хлопчик тут же швиденько і висковзнув за двері. Василь проводив його спокійним поглядом, не ворухнувшись навіть, чим викликав на обличчіДужченка гримасу незадоволення. А в цей час до кабінету заходив вже ще один його одногрупник Дмитро Покотило. Хоч і невеликий на зріст. але кремезний у дужий, з того і самовпевнений мабуть.