ПОПЕЛЮШКА 2-1

Скільки себе пам'ятає, не було радощів, а самі лише обов'язки. М'яка її вдача призводила завжди до того, що вона підпадала під чиюсь залежність, не могла боронитися, протистояти, відстоювати своє ні в хаті у батька і матусі, як ще підлітком була, ні в шлюбі, а особливо тепер, коли перетворилась зовсім у ніщо. Кого ж винити? Так уже склалося, усе до цього вело: і непоказна зовнішність, сіренька, безбарвна, що примушувала тушуватись за будь-яких обставин, не лізти уперед, бо соромилася завжди самої себе. Інші дівчата, а було це у перші повоєнні роки, після тяжкої виснажливої роботи до клубу поспішають, а вона до шибки лобом притулиться і потай спостерігає, а сама із сумом думає:

— Кому я там потрібна? Ніхто не зверне уваги, ніхто не запросить, бо вже ходила туди, та й не раз і не два, простою у кутку увесь вечір, а потім вдома всю ніч проплачу.

От стоїть вона собі зажурена, а ззаду вже матір налітає чорною хмарою, — і гримати, гримати, бо все не так робить і не придивляється, щоб краще зробити, як усі інші молодиці, бо все ліньки, бо неповіртка, незграбна, та ще й дурепа. Роздратує, доведе до сліз і кине на самоті із своїми думками, ніколи не приголубить, не пожаліє, не порадить. Жорстока була, царство їй небесне. Навіть чоловік, батько старої, вкрай рідко сперечався з нею, і в усьому погоджувався, бо залякала за довгі роки і його...

...Майбутнього її чоловіка, Миколу, взяв на квартиру батько. Миколі на той час виповнилось вже аж тридцять п'ять років. Високий, ставний, чорнявий, з тонкими рисами обличчя, гордовитий. Та була в його зовнішності одна вада, проте занадто примітна, — кульгавість. Як таке трапилось з ним, вона ще не знала, а розповів він їй про це тільки кількома роками пізніше, після того, як побралися. Знайомство їхнє відбулося якось непримітно, майже мовчки, — вона щось робила за вказівкою матері, а він, спостерігаючи та ні слова не промовляючи, лагідно і навіть трохи сором'язливо всміхався самими куточками красиво окреслених вуст. Пізніше потроху крига між ними стала танути, потекла розмова. Точніше, розповідав він один, а вона слухала, схиливши голову убік, лише зрідка вставляючи кілька коротеньких слів, а частіше за все, просто вигуків, — чи то подиву, чи захоплення. Ніколи не намагався він торкнутися її, притиснути десь у темному кутку, як це робили інші, поцілувати. Сидячи на призьбі з іншими молодицями та лускаючи соняшникове насіння, вона наслухалася багато таких історій, і тепер, залишаючись із ним поруч і без жодного стороннього свідка, з жахом, але із радісним завмиранням у серці, чекала з його боку саме цього.

Та ні, її майбутній чоловік був витриманою людиною, з багатим життєвим досвідом. Перш, ніж перейти від розмов до чогось більш серйознішого, він хотів впевнитися в безхибності свого вибору. Так минула довга зима, набагато швидше промайнули весна і літо, лише восени відбулося їхнє весілля. Ото рік його залицяння та кілька перших років шлюбу були єдиними щасливими в її довгому безрадісному житті.

Жили вони напочатку, як усі казали тоді, душа в душу. Набагато старший за неї, він опікував її, мов малу дитину. Нерозвинутість здавалася йому на початку зворушливою, наївність у найпростіших життєвих питаннях підносила у власних очах, переповняла чоловічою гордістю. Він сподівався у майбутньому виліпити із її м'якої і, як йому здавалося, поступливої натури істоту в усьому близьку до себе, справжню і вірну подругу, як іноді кажуть, другу половину. Він був наполегливий і терплячий, тому не нервував, не поспішав, не тиснув. І тільки вже через багато років зрозумів і усвідомив, що нічого не досяг, що його жінка ні в чому суттєвому не змінилася, що м'якість натури не дає їй пристати хоч до якої-небудь форми, і тому вона, як була на початку, так і залишилась назавжди аморфною. її волею можна було керувати, але спрямувати куди-небудь неможливо. її розвиток відбувався за якимись іншими законами на недосяжній для нього глибині. Вона була річчю у собі. Ні, вона не намагалася протистояти йому, вона обходила його і залишалася у своєму незрозумілому для нього світі. Це мало неприємно трагічні наслідки, яким сприяли і деякі обставини, пов'язані з незвичайними подіями в його долі. Але все це сталося пізніше. Поки вони жили щасливі і сподівались на краще, бо були для цього всі підстави, — а якже, він був на всі руки майстер. Будь-яка машина, ледь він торкався її, відкривала йому всі свої таємниці. У МТС, де він працював, на нього, як на Бога, молилися. Машини, що він ремонтував, працювали довго і надійно. А крім того, скільки вдосконалень він додав, скільки знарядь за власними кресленнями та своїми руками зробив. Хоч і без диплому, — казали про нього, а справжній інженер, талант, — це вже від Бога. Ще була в нього одна риса, яка вигідно вирізняла його від інших, — непитущий. Скільки хлопці не вмовляють, а він своє: — Ні. не вмовляйте — я своє вже відпив.

А спокус багато було. Часто запрошували у справах ремонтних до колгоспів, радгоспів, автопідприємств, а частенько ідо приватних осіб. Чого ж не запрошувати, коли кращого майстра довкола не було. Він не відмовляв ніколи, хоч і не завжди було бажання їхати кудись, особливо в дощ чи завірюху. Відремонтує, подивиться з деякою погордою на замовника — і до дверей. Той обома руками за лікоть: — Та постій, браточку! Куди ти серед ночі? Посидьмо за пляшкою, а моя усякого такого до столу подасть.

А Микола вічливо вибачиться і відмовиться. Гроші брав лише у складних випадках, коли багато часу витрачав, а від питва завжди відмовлявся. Всі вважали, що він ніколи і не прикладеться до чарки, але на свята вдома випивав, усього одну склянку горілки і, нічим не заївши, сидів тихенько кілька хвилин, заплющивши очі, і жінці навіть лячно робилося у такі хвилини, бо не знала, як і підійти до нього і з якими словами.

Через рік після одруження почав нову хату будувати і за рік збудував без сторонньої допомоги. Вийшла хата красива, приваблива, світла та затишна, як ні в кого. Приходили сусіди подивитись, щоб і собі щось подібне вибудувати, потім бралися до справи, але перевершити взірець так нікому і не вдалося; ще й досі у селі їхня хата, мов лебідка серед качок приземкуватих, стоїть.

Одного вечора, у новій хаті, лежачи поруч з нею у ліжку пізнього осіннього вечора, він сказав їй:

— Ця хата — мій подарунок тобі, а ти подаруй мені синочка.

Хоч і прожили разом майже три роки, та дітей ще й досі чогось не було у них.

- Мабуть, вважає Господь для нас це дочасним – іноді трохи сумно жартував він..

Від цих слів вона сором'язливо зашарівалась і притискалась до його міцного плеча гарячою щокою. Саме в ці роки, коли стосунки між ними були ще щирі і приязні, він розповів їй свою дивовижну історію, яку приховував від усіх вже багато років.