Весь процес – обман, якщо, налившись по вінця, все те однак не вирветься зі свого ув’язнення – або знайде глибшу криницю. Антоній і Клеопатра були праві; вони показали як має бути. Я люблю тебе або я взагалі не живу. Період нарцисів минув. Тепер літо, літо! Серце говорить, і воно ще навіть не наповнилось. Сумнівів не дозволено! Хоча вони однак прийдуть і можуть завчасно хлюпнутися через край. Ми – тільки смертні, але ця смертність спроможна кинути виклик долі. Можемо навіть виграти! Хоча шанси – мізерні... Не сподіваємося на повернення нарцисів і фіалок, але ж ми маємо, одначе, - троянди! В цьому немає і крихти романтики. Любов – то жорстокість, яку вольовими зусиллями змінюємо до невпізнаності, аби з нею жити. Це має свої сезони,- для і проти, залежно від того, що серце намацає в темноті, аби потім пред’явити в кінці травня. Сутність шипшини – рвати тіло, але так само природньо я пройшов через неї. Кажуть, тримайтеся подалі від колючок. Ні, неможливо прожити, їх уникнувши. Діти збирають квіти. І нехай. Хоча, тільки-но цвіт одержавши, вони його більше не потребують і покидають зім’ятим на узбіччі. В нашому віці уява, понад жалі і утрати, підносить до уміння мати троянди перш ніж колючки. Звичайно, любов жорстока і самовпевнена і абсолютно тупа, - у всякому разі та, осліплена сонцем, любов юних. Але ми вже старші, я – кохаю, ти – кохана, ми мусимо, не має значення як, тримати нашими уцілілими бажаннями цей самоцвітний скарб завжди при нас. Ми так воліємо і так є помимо всіх незгод * Уільям Карлос Уільямс (Переклад з анґлійської - Тамари Ганенко)
|