Я БАЧИВ ДИВНИЙ СОН...

 * * *

* * *

Я бачив дивний сон. Немов переді мною

Страйкуючого люду повна площина,

І перед ними я з вождями разом стою,

У натовп "Нас багато" кидаю й рукою,

Яка не крала, диригую для кіна.

В собі я відчуваю дух і міць пророків,
Дивлюсь в обличчя переважно молоді

І, як Нерон, вигукую про десять кроків,

Хтось написав мені, і я завчив нівроку,

Про наслідки не думав зовсім я тоді.

Мені подобалось, що в тезах є про банду,

Про тих, хто Україну злісно обкрада.

Я напророчив їм тюремний кут, баланду,

І клявся, що у повній любих друзів владі,

А ще й кумів, не буде від корупції й сліда. 

Я обіцяв народу все. А далі будь що буде.

Бо обіцянка – цяцянка. І я волав:

"Багаті з бідними поділяться, як люди".

А натовп гув: "Геть вбивцю журналіста, Юду".

Я був не проти, хоч і батьком Юду звав. 

Який був дивний час, як міцно ми стояли.

Як на трибуну піднімались все нові.

Ті, хто на вірність старій владі присягали,

Тепер ту саму владу брудом поливали,

Щоб захистити статки і пости свої.

Я всіх прощав, усіх приймав в палкі обійми:

Бо не по-Божому робити я не міг.

Можливо, обнімався я не завжди з тими,

Бо скільки різних їх пролізло в побратими.

Але не взяв на душу я гордині гріх.

Кум закликав: хапаймо владу, є нагода,

Лиш трішечки натиснути – і звалим з ніг.

А без коси сестра (коса була не в моді)

Промовила: не піде суд проти народу.

І грянув третій тур. І я в нім переміг…

Минув мій строк… І знову я стою на площі,

Де голубів колись у небеса жбурнув.

Трибуну на друзки розкидали робочі.

І десять кроків я роблю в тумані ночі,

Бо вдень сюди прийти я щось не ризикнув.