-Тато!! А що таке СЧАСТЯ?
-По-перше, не счастя, а щастя. А по-друге, сонце моє, - він подивився у величезні зелені окуляри і посміхнувшися, обійняв Соню. – Ось тобі ромашка! Тримай її.  Він протягнув крихітці пухнасту, з крапельками дощу ромашку.
-Тато!! Ти не відповів!!!
-Маленька моя. Щастя, це коли ти радієш ось такій вологій квіточці. А ще коли знаєш, що її можна кому-небудь подарувати.
-І все??? Неплавда! Всі ви дорослі неплавильно говолите!!
-Чому неплавильно? – Ілля передражнив дочечку.
-Щастя – це щастя. Ось. Воно одне, але у кожного своє.
Ілля посміхнувся і обійняв Соню ще міцніше.
-Тато, а у тебе є щастя? – невгамовне дитя подивилося на батька.
-Ти моє щастя.
-Ой.
-Ти чого засмутилась?
-А що мені робити? Якщо я щастя, то мене не вистачить на всіх. Я ж маааленька..А людей багато. А якщо не вистачить – вони ж образяться. А це погано. Вдалині показався жіночий силует. Злегка дув легкий вітер.
-Не засмучуйся, сонце. Ти виростеш – станеш великою і щастя буде ще більше.
-І його вистачить усім-усім???
-Обов’язково! Дивися хто там йде?
Дівчинка посміхнулася і на щоках її з'явилися до болю знайомі ямочки:
-Мамо! Мамо!
Сонюшка кинулася до матері на руки. Легко піднявши легку дівчинку, Ірина посміхнулася Іллі.
-Мамо! А я дізналась що таке щастя!!!
-Так? І що ж це?
-Тато сказав, що щастя - це Я!
Ілля стояв поряд і усміхався. Ірина теж посміхнулася і підійшовши ближче до чоловіка подивилась в очі:
-Щастя, Сонечко, це коли ми разом йдемо по дорозі за ромашками. Ось це щастя.
Відпустивши дитину, дівчина чмокнула Іллю і узяла дочку за руку. Ілля підхопив другу:
-Ну що, чудо наше, підемо за щастям?
-АХА! Десь цвірчали горобці, в повітрі носилися метелики, кружляючись в танці радості. Верхівки дерев злегка ворушили вологим листям. Рум'яне сонце почало ховатися за горизонт, освітлюючи промінням дорогу і трійцю, яка йшла по ній. І вся природа завмерла, захоплюючись безцінними хвилинами маленького дитячого щастя.  Мені дуже сподобалась ця невеличка розповідь про розуміння дитиною поняття щастя. А Вам? Джерело: digitaldream.sysert.ru/forum/upload//index.php?showtopic=392
Машинний переклад з російської
Корекція В.Гонти Про щастя... Чомусь раніше, коли я була дитиною, його було предостатньо, воно щодня наповняло моє життя, вранці з сонечком воно освічувало мене наскрізь... Саме незвичне зі всіх.. Дитяче, наївне, хтось може навіть скаже рожеве... щастя... Де ти зараз, щастячко моє дитяче? Якось непомітно літо за літом, зима за зимою....рік за роком воно зникало, розчинялось настільки непоміто, настільки неминуче... Одного дня я прокинулась і зрозуміла, його вже немає... бо я змінилась. Я вже не та безтурботна дитина, що гралась у пісочниці, що бігала за м*ячиком, що...просто жила, не задумуючись ні про що.... Час, час...забрав тебе у мене... моє дитинство стало схожим на легенду, якесь марево, сон.... минуле, в яке немає вороття... Життя рухається вперед, від нього неможна відставати, а на своїй дорозі я тебе загубила...щастя...Дивлячись на немовля...Таке невинне, таке непорочне... таке безпечне, а головне щасливе, йому нічого не потрібно.....воно щасливе.....
Спитайте мене чи я щаслива... я скажу що так... бо так і є... І не кажіть що це банально. В мене є те, що мені дороге, люди, заради яких так і хочеться жити, люди, що надихають мене на маленькі, але подвиги....Але те дитяче....втачене... Якось зовсім непомітно. Гуляючи містом дивлюсь і заздрю дітям... Чому суспільство боїться цієї дитячої щирості, наївності, відвертості, чомусь кожен з часом закривається в мушлю, створену з брехні чертсвості та егоїзму... Невже вони забули як це...бути по-справжньому, по-дитячому щасливим? Інколи бувають, все таки бувають миті, коли час зупиняється...Тоді розумієш як важливо берегти ці секунди...тоді розумієш що дійсно важливе, хто тобі потрібен, де шукати себе.... де шукати..... світ завмирає, стирається все фальшиве, а залишається правда..зачасту різка болюча і неприємна...та ти її приймаєш, бо знаєш що це єдиний порятунок, звикаєшся з думкою про це....Важливий, помітний, і в той же час всіма ігнорований....час......тече, зникає...з кожною секундою все міняється, ми вже інші, ми ніколи не будем такими як секунду до того.... з часом стираються і люди, що лицемірили, час має надзвичайну здатність.....показувати нам правду, загоювати рани....навіть глибоко роз*ятрені.... так, це йому підвласне....ми ....ми йому теж підвласні.... такі мізерні та жалюгідні....А ми його зневажаєм, тратим на те, що ніколи не принесе нам спокою, щастя, радості, на те, що ніколи не дасть нам усвідомити простих істин.......Те, що ніколи не дасть нам відкрити свій розум.. Чомусь ми звикли тратити безліч часу на пусті балачки, безглузді плітки, які лише руйнують життя, руйнують все навколо.... Так і хочеться закрити очі, а відкривши знову стати маленькою та безтурботною дівчинкою...... Хочеться жити тим щастям, хочеться просто радіти життю, не будуючи підлощів та злості, просто радіти тим, що ми живем, що ми можем цим життям насолоджуватись.... Ось секунда за секундою спливає мій час а моє дитинство віддаляється від мене, проте... я його ще не зовсім загубила. Цей промінчик я бережу в собі, він мене зігріває коли погано, він мене оберігає від поганих думок, це шматочок голубого неба, шматочок осіннього парку, шматочок мого двору, шматочок мого життя...такий далекий, але такий надзвичайно для мене важливий...... шматочок мого щастя. Джерело: blackforum.net.ua/forum/viewtopic.php?t=765&sid=285baf591a9515224ee78e0626f9d159
Другие материалы по теме
|
у Вас 
0
