поезія моралі - не закон, мораль закону- не людські права, як білий сніг, що не трава, а усмішка- лиш обрис губ, то - не любов, не почуття непересічне, мораль й релігії - не вічні, а вічний Бог - та Сила Незміренна, якою є ще таїна священна, яку або обожнюють, або паплюжать, підло регочучи у вічі простаку, який був добрим, а добренькі - злими, даремно він вітався з ними, даремно вірив у їх щиру віру... обман і підступ, тi- не мають міри, а мозк клітини не збагне Все-Світ, мільйон мільярдів зим, безвір'я й літ. кохання - безморальне і приємне, а строга віра- сум і само- нелюбов- і так ото століття плинуть знов, ідуть у дим поезії й молитви, і далі гинуть вірні в битвах і без битви, возносяться особи на посади, додолу падають безсрібники без ради... скажіть, чого заради? Іван Петришин
чорні перлини і жовті, і білі-
всі- на коралях країни орлів,
хтось ті перлини любити зумів,
хтось- зненавидів,
а хтось- не схотів
у водах вічності,
у хвилях снів,
між ночей тихих
і зореднів.
хтось вишивав,
хтось різьбив,
а хтось плів
плетиво зір
і далеких світів-
хто, як жадав і умів-
у струнах кобз
і у піснях без слів,
у рушниках
і килимах барвистих,
у мережавому сні сніголистів,
у зорепадах обіцяних щасть-
все верхо-вид- яка випаде масть.
Іван Петришин
