ГОЛУБКА

Голубка крила поламала!

Їй було, люди, неба мало,

А тепер оця каліка

По землі ходить довіку

Змушена в гіркій печалі...

Кохала палко, що й казати,–

Для юного серденька свято,

І хлопець - розум та краса,

Чого ж ще прагнути душа

Повинна в молодої кралі?

Та, чи не вміла рідна мати

Свою кровинку научати,

Чи в яку лиху годину

Народилася дитина

Із двоїстою душею...

Росла у невеликих статках,

Була дитям - загинув тато.

Плакучою вербою стала,

З виду – рясно забуяла,

А думками все журилась,

А думки її хилились

Вербовим віттям до водички,

Що малює хлопців личка,

Хоч немилих, —та багатих,

Які сватів шлють до хати,—

Всім голубка до вподоби.

А в пташки серденько тріпоче,

За нелюба іти не хоче,

Себе з коханим потішає

І... в кишені зазирає.

А в кишенях, до хороби,

Грошей немає для презенту.

Де ж взяти бідному студенту

На усі пусті захцянки

Вередливої панянки?

Хіба ж це та, яку кохав?

Чи може іншу пташку знає?

Та ні! Ось –з ним вона літає,

Цілує ніжно та голубить,

Хлопчаче серце сміло губить.

Ох, леле, парубок пропав!

І світлий ум любов затьмарить.

Він день і ніч про пташку марить.

Якби цей бідолаха міг,

То б цілий білий світ до ніг

Їй, невагаючись, поклав!

Хоч їй не так багато треба,

Але заможні хлопці з небом

Обіцяли зторгуватись

Про ціну зірок для кралі

На небачені коралі...

Купити срібні черевички,

Тканин найкращих на спіднички,

І збудувать просторий дім,

Щоб заблукать могла у нім.

Що ж їй міг коханий дати?

Подарувать фату весільну

Зіткану з дощів осінніх,

Чи - до шлюбу біле плаття,

Зшите із квіток латаття?—

Довелося міркувати.

І я міркую:

Чому так вчаться люди жити,

Щоб можна було все купити,

А щастя не було й нема,

То може варто полюбити,

Без грошей, щиро, задарма?!...

Невдовзі по Зелених святах,

Коли у смарагдові шати

Вбралась Україна,

Повернувсь студент до міста,

Привіз милій добру звістку:

Що захистив диплом на „5”,

Що хочуть на роботу взять,

Щасливий, мов дитина!

І очі світяться нівроку,

Кохану ж бо свою півроку

Не бачив, поки доучавсь.

Без неї зовсім згорювавсь,

До неї серцем линув!

А в той же час, немов лілею,

Мов казкову гарну фею,

Наречену тягне в танець

Багатій (не голодранець) —

Тепер законний чоловік.

Та збоку, хто не подивився

На нього, потайки кривився:

„Злий, страшний, як та звірина,

Він цій бідненькій дитині

Занапастить цілий вік”.

Музики гостям марша грають,

А нові гості прибувають,

І серед них...одна мара—

Лиця на хлопцеві нема.

За браму ухопився:

Все дивиться – не розуміє,

Сказати хоче – та німіє,

А молода ховає очі,

Серце кається дівоче!Пізно ж.

Крізь сльози хлопець подивився,

Спину випрямив, схопився...

Та й пішов до хати.

Випив чарочку з батьками,

Й, побалакавши з братами,

Відпросився погуляти...

Недільне місто всім сміється,

Сонце щедро з неба лл’ється,

Музика здаля лунає,

То ж... Любов його гуляє

Це гучне весілля!

То ж їй щедрий муж справляє

Дороге застілля!

Він з міста, мов з тюрми, тікає!

Розбурхана душа гадає,

Що простір допоможе.

За містом ж полечко широке,

І небо ясне та глибоке,...

Як ті зрадливі сині очі.

Теплий вітерець лоскоче,...

Як ті пальчики тоненькі,

Як ті коси золотенькі.

О Боже, Боже, Боже!!!

Він біг, а будяки колючі рвали

На ньому одяг, ніби знали,

Куди той парубок біжить.

А гай за полечком шумить,

Неначе хоче заглушити

Пекучий біль, що жити

З ним людині не під силу.

Він біг до яру, там де милу

Так часто ніжно цілував,

Де пташки вили свої гнізда,

Де лишалися допізна,

Коли вже спав

Весь рідний край.

Ти знай:

В той день любов його убили,

А в тім яру любов жила!

Він вірив в це, що було сили.

Так інколи в житті бува.

І так бува, що світ нестерпним

Стає від підлості та зради,

Холоне розум, серце терпне,

Неначе чоловік не ладен

Дихати, боротися і...жити.

А він не вмів, щоб не любити

Її таку, як памятав:

Кохану свою, милу пташку,

З якою часто пролітав

Над цим зеленим яром. Тяжко...

За смерть не судять хлопця люди,

Нехай сам Бог карає,

Лиш яр, немов лиху облуду,

Здалека обминають.

І тільки голуб прилітає

Немов когось в яру шукає,

Людей той голуб уникає

Можливо, люди йому зло

Яке вчинили? Не знаю...

Ні, таки не знаю!

А в місті тому молодиця

Одна— красива, круглолиця

Та багата—проживає,

У клітці золотій тримає

Та пані хворую голубку

(Зламала крила бідолаха)

І ніхто не розуміє,

Чом та пані так леліє

Звичайного птаха...

• Поезія Стратович Ольги
• ПРИТЧА ПРО АНГЕЛА, ЯКИЙ ШУКАВ КОХАННЯ
• Побратимові
• ГОЛУБКА
• ШКІЛЬНИЙ ДЗВІНОК
• ГНІВ