Часу не повернути... Як і батьків... Скільки ними вкладено в нас, настільки ми зійдемо. Як жито, як посаджене дерево... Але завжди буде в нашому серці біль від втрати надорожчих людей, які при жодних обставинах не зрадять, не покинуть, не продадуть... Цей біль ніколи не покине нас, розумних та з серцем і душею гомо сапієнсів. Він тільки затихатиме, забуватиметься, але в будь-яку хвилину під впливом думок чи згадок вибухне як вулкан своєю гарячою та всеспопеляючою лавою... Мама - це святе... І кожен чоловік шукатиме в своїй обраниці підсвідомо якісь риси, притаманні його мамі... Тому що це - частина душі, перелита з народженням у кров немовляти... Можливо,з іншого, незнайомого нам світу, душі наших матерів можуть слідкувати за нами?... Я зовсім не впевнений, що це не можливо...
сторінка: Вірш-пісня
| АВТОР ТВОРУ:
Любомир Малинка
Це давній текст, який так і не став піснею. Складався він довго і важко. Не все в нім вдалося. Та гадаю все ж комусь іприйдеться до душі. А про подій про які йдеться. Час спливає, і вони стають іншими: Афган, Середня Азія, Чечня, Африка - і усюди гинуть наші молоді хлопці. Та коли ж нарешті настане цьому край?
Людині іноді буває так кепсько і боляче. що здається крім сердитого вітру нічого і нікого у світі не залишилося. Та треба брати себе до рук вгамовуватися і жити далі.
