І каже: «Праведних нема –
То вигадки і казка,
І Богу вірити – дарма.
В житті – лише поразка».
 
Якщо ж додати частку «не»,
То маєш вже: неправда.
Комусь здається: незначне,
Та тягнеться віддавна.

І як же цю красу назвати?  –
Імен не знаю їх.
Спасибі, – хочеться  сказати
Творцю за нас усіх.

Не прийде через майдани
Ні щастя, ні воля,
А нові й нові кайдани!
Без Бога – недоля!

Щоб заграли загуділи
На всю Україну!
Всі ми дружно разом встали
За Матір Єдину.

Глитаї оті радянські
Все собі згрібали.
Все, що можна було взяти,
Скрізь позабирали.

Станьмо, браття Українці,
Разом всі – стіною.
І на Божій станьмо гілці
Буйною листвою.

Ні ,це не вірш, душа моя у римах,

Чомусь знов плаче, тисне і болить,

Думки застряли, душаться в тріщинах,

Чекаю сонця ,щоб знов їх оживить.

Горить кругом -прокляття і тривоги,

Ласкавих слів без сонця не пізнать.

А де ж воно? Чи може жде підмоги,

Щоб хмари темні вітром розігнать.

О, вітре буйний, вітре України,

Дмухни сильніш на погань із москви

Змети з землі , щоб ми були єдині,

Своє любили і в майбутнє йшли!

Хай заростуть дороги бур`янами,

Якими сунуть в край наш москалі,

Ні ,не були ніколи ми братами,

А свідками-мільйонами хрести!