Тут вечір тополевий притулився плечом до неба, а зорі надвечірні пливуть і пливуть, як пісня колискова, а Горб Тополевий спогадом в минуле кочує: колись-то тут сопілки спів, тихо-сумний, як небозвід, уперше народився. Колись-то тут на гострих топірцях поранені дощем опришки присягали. Колись-то тут гуцулка Ксеня з очима напоєними весною, цвіт-папороті шукала. Колись-то тут... А зорі надвечірні пливуть і пливуть, як пісня колискова, а вечір тополевий хилиться плечем до неба, а спогади все котяться і котяться, наче сльози по обличчю часу.

«Ой, знала я, що за бахур вийде з тебе, добре знала! Бо в ніч над Святою Неділею, коли ти мав прибути на світ, когути кукурікали довго і голосно, мов на лихо, ніби Петро від Христа відрікався.», – каже мені баба Марія і сміється, а потім: