Та певно ще не прийшов Параньчин час. Ще не відгаздувала свого, раз до східсонця займається новий день, заглядаючи благовісним променем у її оселю і кличучи йти до обходу невеликої, проте, добірної господарки...
А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла...
«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи...
Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм...
Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі...
