Продовження розповіді про плавння на дивовижній яхті по веоикій воді. Хай ця частинка мого великого задуму, якого я зовсім не певний, що доведу до кінця, буде моїм подарунком до новогоднього столу усім користувачам сайту. Хай відчується дивовижний смак риби, якою пригощав гостинний головова рибгоспу моїх героїв. І сам їхній обід, гадаю, що ви відчули, на часі і підходить до посту, що і досі тривапє. Міцного здоров'я усім, щастя, життєвих і творчих успіхів, а головне миру і злагоди у нашому спільному домі.
Мартін Лютер Кінг виголосив цю промову 28 серпня 1963 зі сходів Меморіалу Лінкольна під час Маршу на Вашингтон за робочі місця й свободу — це був найважливіший момент Американського руху за громадянські права 1955–1968 років. Промова Кінга вважається однією з найкращих в історії — її визнано найкращою промовою XX століття американським товариством ораторського мистецтва.
Віхола… Намагалась посеред ночі засипати снігом те єдине віконце зі світлом. Але їй не вдасться цього зробити. Бо з віконця, на променях світла, - тепло дитячих душ. І воно розтопить віхолу.
Жив-був собі маленький вогник у одній великій країні, у одному великому місті, у одному дуже великому серці. Він палав трохи невпевнено, мерехтливо, майже непомітно. Він існував. У цьому величезному серці, яке окрім інших повсякденних турбот, сподівань та труднощів, вміщувало ще й його, не даючи йому змоги згаснути назавжди. Так він міг би собі і надалі залишатись лише окрайцем великого серця, яке стійко терпіло усі свої буденні негаразди, коли раптом трапилося дещо. У серце втрапила велика іскра надії. Надії на те, що усе може змінитися на краще, якщо воно, серце, не буде зволікати...
Було це давно. Тоді Бог наш ще маленьким був. Якось сидів Він на великій пухкій хмарі, відривав від неї шматочки й грався. Ліпив тварин, гори, дерева… І виліпив якось такого собі хмаринку-чоловіка: два вуса та чуб, кремезного, але швидкого. Задумався Бог над тим, що робити з тим шматочком… а потім – узяв та і поставив на Веселку, що блукала Дніпром, Порогами, ловлячи сонячні промені. Подивився… Подумав… Гукнув Степу: “Дай Душу йому!”. Степ дихнув на хмаринку. Вона закрутилась, зіскочила на берег Дніпра вже людиною – два вуса та чуб, посмішка та думка. Степ обняв те Боже створіння, розчесав йому чуб і крикнув на небо Богу: “Дякую Тобі за помічника для мене!... Мамаєм його зватиму”.
