Цілу ніч йшов дощ. Товсті, як канати, звивисті щупальця блискавок з силою розривали густу темряву неба, проникали в найвіддаленіші, найтаємничіші куточки, на мить ставало видно, і довгі химерні тіні робили невпізнанними подвір’я, сад з покрученими стовбурами яблунь і силуетами будівель. Хряскіт грому несподівано примушував здригатися все навколо. Справжня горобина ніч. Знову гуркнуло і здалось, що щось сіло на плече, тепле, мокре від дощу і вимагало прихистку, як тоді в далекі–далекі роки… «Це ти, Галю? Здрастуй! Частенько щось ти почала відвідувати мене… Незатишно на цьому світі стає тобі… Старість холодить кров, та й погода… зарядило, майже місяць дощі, то вдень, то вночі… Добре, погрійся.. і лети, ти в мені, як сонячний зайчик мого життя… І повинна бути там, серед свого племені, бо тільки там залишаться міцними крила, які зможуть час від часу приносити тебе до мене»…
сторінка: Проза
| АВТОР ТВОРУ:
Дебелий Леонід Семенович
Сльози? Ні, це дощ. Боляче? Ні, все в порядку. Разом? На жаль, але ми нарізно. Сни? Мені вони не зрозумілі. Пам’ять? Її не зітреш. Серце? Розбите не склеїти. Думки? Вони всі з тобою. Почуття? Їх не зміниш... ти лише надії не втрачай…
Все, досить, - сказала в голос Наталія, – завтра піду до перукарні і пофарбую своє волосся. Завжди хотіла яскравий колір волосся мати. І будь що буде. А сусіди?...
Страшно
подумати, що могло зі мною статися. Сльози раптово покотилися по щоках. Вона
ревіла так голосно, що прохожі оглядалися на неї. А Віка дивилася на землю і
продовжувала свій сумний спів.......
