Трохи наївно, але такої тривіальності вимагає формат і деканат)

Це мій перший прозовий твір на сайті. Написаний у незвичному для мене стилі, але з пережитих мною почуттів. Оцініть цю спробу...Дякую.

Ще змалечку я мріяла побувати у космосі, на якійсь фантастичній планеті.

Одного разу я нарешті наважилась і написала листа найголовнішому Космонавту. Через кілька тижнів мені прийшла відповідь, там було написано: «Люба дівчинко, приїжджай до космодрому, полетиш з нами до планети Вишень — є одне вільне місце».

=======>>

Думки вголос

У вологих сутінках чути слова, схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...

Холодний дощ б’є у ромашкові долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали. Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так: такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні, вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть, через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших квітів.

Символ погляду і руху. Символ самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...

Чому хочеться плакати? Чому хочеться не чекати вигідного моменту, а просто вилити всі сльози з душі? Звідки вони взялися?

Я не зрадник Великого Бога, я просто його неслухняна дитина. Я дивлюся на світ нерозвиненими очима і не знаю навіщо. Перейшовши межу, треба йти до кінця, в інакшому випадку не можна її переходити.

Публікую прозовий твір Гуркіної Наталії Анатолівни.

Свої твори пані Наталя надіслала близько місяця назад. Я через брак часу так і не створив для неї персональну сторінку на головному сайті. Тож поки публікую кілька її творів, щоб вам було цікаво переглянути її майбітню поетичну сторінку.

До Вашої уваги перший її твір, до речі прозовий, який має назву "Ми-жінки!"