Ще змалечку я мріяла побувати у космосі, на якійсь
фантастичній планеті.
Одного разу я нарешті наважилась
і написала листа найголовнішому Космонавту. Через кілька тижнів мені прийшла відповідь,
там було написано: «Люба дівчинко, приїжджай до космодрому, полетиш з нами до планети
Вишень — є одне вільне місце».
Я мерщій зібралася, відпросилася у мами, сіла в автобус і поїхала
на космодром.
Заставили на теорі тексту писати міні-твір з використанням сакральної лексики. Навіть самій дивно, що це написала я-для якої релігія становить лише культурно-історичну цінність...
Багато рослин, які раніше росли на нашій території стають рідкісними. Можна сказати, що людина не зовсім бережно ставиться до природи, а може... Наприклад, пасльон. Він врятував від голоду багато людей, його лікувальні властивості знали наші бабусі. Але зараз рідко зустрінеш цю рослину. Може пасльон "образився", тому що нині мало хто звертає увагу на цю рослину? Ось і зникати почала. Хоча непомітна рослинка із ніжними ягідками увійшла і в народну творчість, фразеологію українців...
У вологих сутінках чути слова,
схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні
кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета
так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу
присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене
ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його
раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би
на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише
слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...
Холодний дощ б’є у ромашкові
долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І
вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали.
Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так:
такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж
гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим
нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні,
вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть,
через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому
вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших
квітів.
І вже нікуди не ідуть потяги,
не тягнуться у небо залізною гусінню. По вікнах таємні знаки – обриси
незнайомих облич – чарівні символи нездійсненності. Залишилось тільки закрити
очі і снити тими, хто на склі, оживляти прозорі постаті дотиком вій і нічною
фантазією. Місто впало у зиму, чарівну і дзвінку. Насправді, воно замерзло у
кригу, і оживе лише із дотиком тепла, коли розтануть льодові бурулі.
Символ погляду і руху. Символ
самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні
трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті
сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...
Чому хочеться плакати? Чому хочеться не чекати
вигідного моменту, а просто вилити всі сльози з душі? Звідки вони взялися?
Я не зрадник Великого Бога, я просто його неслухняна
дитина. Я дивлюся на світ нерозвиненими очима і не знаю навіщо. Перейшовши
межу, треба йти до кінця, в інакшому випадку не можна її переходити.
Публікую прозовий твір Гуркіної Наталії Анатолівни.
Свої твори пані Наталя надіслала близько місяця назад. Я через брак часу так і не створив для неї персональну сторінку на головному сайті. Тож поки публікую кілька її творів, щоб вам було цікаво переглянути її майбітню поетичну сторінку.
До Вашої уваги перший її твір, до речі прозовий, який має назву "Ми-жінки!"
У свято Вознесіння Христового щороку у рідному селі Улюч збираються односельчани і їх нащадки, щоб відзначити чергові роки від дня, коли був спалений поляками наш УЛЮЧ. Коли поверну пришлю фотографії зі свого побуту. Нині посилаю статтю присвячену мойому батькові Миколі Шляхтичу і незабутому рідному селу. Ця стаття була друкована в квітневому номері газети "Благовіт", яка виходить у Польщі українською мовою. Може ця стаття зацікавить відвідувачів сайту.
