Мов хтось урочить: руш цю душу, край!
Вже серце чорним згустком запеклося,
Тільки вуста собі сміються й край
Знайомим про
"булося і жилося"...

Проходять сірі будні-близнюки,
Один від одного не кращі і не гірші
Мовчать слова, таять в собі думки,
Але хоч плач, не просяться у вірші.

Зітре душа  з чола гарячий піт.
Хто каже, що так просто римувати?
Буденна проза – це як чорний хліб.
Поезія - чомусь завжди, як свято.

Не відніми, мій Боже, талану -
Зализувать чужі душевні рани.
Без нього я, як чорна ніч мину,
І по мені світанок не настане.

Мовчу тобі про все –
Невже не досить?
Повітря нас несе –
Невже додому?

Окресленість пера
Така глибока!
Невже прийшла пора
Молитись Богу?

Рукою до руки –
У лігво ліжка.
Те ліжко – пил: думки.
Невже так ніжно?

І ще ніжніше – ніж:
Невже, щоб душу
Порізати? На, ріж!
Бо мушу, мушу...

Зробив певні зміни...

— перед тим, як братись за перо, поет має відчути в собі Бога;
— намагатися словом "зсувати" свідомість (детальніше з приводу цього терміну див. моє есе "Деякі фігури "вищого пілотажу" в поетиці");
— не красти в інших;
— не красти в себе (що значно складніше);
— перемагати себе в змаганні з собою;
— користуватися найдостойнішим об’єктом для поезії — власним життям;
— черпати слова тільки з книги власного серця;
— писати темнотами, які швидше за дидактизми виведуть читача на світло;
— пам’ятати про те, що читач має бути співтворцем поета;
— дивувати себе: якщо я не здивував себе, вірш не потрібний;
— писати так, щоб комусь щось із написаного захотілось вивчити напам’ять;
— не стояти на котурнах тіней;
— одним оком дивитися на власну творчість і обома — на творчість інших та старатись писати не гірше кращих;
— не повторюватися у темах та ритмомелодиці;
— викладатися в кожному вірші так, ніби цей вірш — останній;
— якщо поету вдалося взяти якийсь духовний рівень в одному вірші, в наступному вірші він не має морального права спускатись нижче цього рівня;
— друкувати написаний вірш, коли він "відлежиться" хоча б з рік;
— постійно прагнути наближення до Першослова-Бога;
— бути впевненим, що створене поетом обов’язково колись віднайде саме той, можливо, єдиний читач, для якого і призначене написане;
— пам’ятати слова Конфуція: “Не турбуйся про те, що тебе не знають люди. Турбуйся про те, що ти не знаєш людей”.

Смітник історії засмічено ущерть,
а віршоробством занехаяно достоту,
та відчайдухи все ж стрибають в коловерть
піїтських буднів і беруться до роботи.

Без тіні сумніву вправляються пером
у вмінні файно опановувати лайку
і, землю геніїв тавруючи тавром,
складати вірші під несправну балалайку.

======>>>

Поезія - це пристрасть, звук.

Це порух, думка і бажання.

Тепло, ліричність, стук,

Це мрія, поклик, поривання.

 

Поезія - це вічна мить.

Це порив духу, сподівання.

Поезія- це павутина, сіть,

Що сковує навіки, баз вагання...

=====>>