— перед тим, як братись за перо, поет має відчути в собі Бога;
— намагатися словом "зсувати" свідомість (детальніше з приводу цього
терміну див. моє есе "Деякі фігури "вищого пілотажу" в поетиці");
— не красти в інших;
— не красти в себе (що значно складніше);
— перемагати себе в змаганні з собою;
— користуватися найдостойнішим об’єктом для поезії — власним життям;
— черпати слова тільки з книги власного серця;
— писати темнотами, які швидше за дидактизми виведуть читача на світло;
— пам’ятати про те, що читач має бути співтворцем поета;
— дивувати себе: якщо я не здивував себе, вірш не потрібний;
— писати так, щоб комусь щось із написаного захотілось вивчити напам’ять;
— не стояти на котурнах тіней;
— одним оком дивитися на власну творчість і обома — на творчість інших та старатись писати не гірше кращих;
— не повторюватися у темах та ритмомелодиці;
— викладатися в кожному вірші так, ніби цей вірш — останній;
— якщо поету вдалося взяти якийсь духовний рівень в одному вірші, в
наступному вірші він не має морального права спускатись нижче цього
рівня;
— друкувати написаний вірш, коли він "відлежиться" хоча б з рік;
— постійно прагнути наближення до Першослова-Бога;
— бути впевненим, що створене поетом обов’язково колись віднайде саме
той, можливо, єдиний читач, для якого і призначене написане;
— пам’ятати слова Конфуція: “Не турбуйся про те, що тебе не знають люди. Турбуйся про те, що ти не знаєш людей”.
Смітник історії засмічено ущерть,
а віршоробством занехаяно достоту,
та відчайдухи все ж стрибають в коловерть
піїтських буднів і беруться до роботи.
Без тіні сумніву вправляються пером
у вмінні файно опановувати лайку
і, землю геніїв тавруючи тавром,
складати вірші під несправну балалайку. ======>>>
