Той   вітер колише минаючі ночі.

А ті присипляють втомлене життя,

Яке  хоч сонне, приснути  не хоче,

Бо весь час говорить минаючим  я.

Все проходить, все минає...

Це не осінь, це життя,

Яке то щастя бути в себе,

Де рідна земля й своє небо.

Де твої друзі і родина...

Це рідний край, це Україна!

Бог хотів мати тебе в Небі.

Орали там надії ниву.

Господь подумав: - Тобі треба

Добро сіяти й справедливість.

А ти послушне дитя Боже.

Ніколи не був проти Нього

Нас

Прийме такий час

Вас

Вже не буде

Чи справедливо

Плакати співом,

Молитись гнівом?

- Напевно ні.

Заговорив надійний дзвін

Душею, яка в ньому спала.

Народ, який ішов до змін

Чи ж знов історія завмирає

На сторінках рідного  краю?

Поезія, це думка одягнена в слово.

Коли пована  суті, то душу огріє.

Як чорт свяченої води

Бояться, щоб  собою стати.

Запитаннями грають всюди

Так, я живу трошечки іншім світом.

Який він є?

Степ, пане

Степане,

Для мене вірш, це як дорога,

Якої напрям вибрав я.

Маленький я.

Маленький дуже.

Розлив слова.

Стоїть калужа.

Ні! Не говориш  мені

Яким словом співати маю.

Бо  те, що так щиро кохаю,

Гріють  душеві вогні.