Часу не повернути... Як і батьків... Скільки ними вкладено в нас, настільки ми зійдемо. Як жито, як посаджене дерево... Але завжди буде в нашому серці біль від втрати надорожчих людей, які при жодних обставинах не зрадять, не покинуть, не продадуть... Цей біль ніколи не покине нас, розумних та з серцем і душею гомо сапієнсів. Він тільки затихатиме, забуватиметься, але в будь-яку хвилину під впливом думок чи згадок вибухне як вулкан своєю гарячою та всеспопеляючою лавою... Мама - це святе... І кожен чоловік шукатиме в своїй обраниці підсвідомо якісь риси, притаманні його мамі... Тому що це - частина душі, перелита з народженням у кров немовляти... Можливо,з іншого, незнайомого нам світу, душі наших матерів можуть слідкувати за нами?... Я зовсім не впевнений, що це не можливо...
сторінка: Вірш-пісня
| АВТОР ТВОРУ:
Любомир Малинка
Ах, що там на річці - примара чи ні: Білим куриться димом і сяє Металом на сонці? Ах, що таке чується там, в далині. Звуки ці мов солодка знемога назустріч летять!
Скільки такого було у минулому, і у нашому сьогоденні, на привеликий жаль, трапляється. Давайте же, як не в силах допомогти, то хоча б не насміхатися і не доводити бідних жертв до лиха.
У кожного ці спомини є. І у кожного свої. Та щось спільне меж ними все ж існує. Треба просто його відшукати. І все буде добре, як і удалекому дитинстві.
