Він був написаний повністю песимістичним. Та завдяки Тамарі Шевченко став миттєво оптимістичним. А вона лише замінила декілька слів. Я їй вдячний, мені так більше подобається.Як воно в житті буває, легенький дотик і значення повністю друге. Мені спало на думку, що так і в нашому житті, потрібен легенький дотик, і все налагодиться.
Не потрібно мене зрівнювати з Шевченком через схожість ноток у віршах. Я - не Він, бо жінка. Він - не я, бо не відчуває по-моєму. Я пишу для душі, і Він писав для народу. Цей вірш для України, але постать Кобзаря в ньому пролітає.
Присвячується усім репресованим поетам та борцям за свободу.
Мабуть, трохи надто сумно, та це правда, хоч і гірка, - свобода починається не з декларацій та універсалів, а зсередини, з усвідомлення в першу чергу своєї відповідальності - саме того, чого більшості з нас, м'яко кажучи, бракує. Звичайно, цей вірш не означає розчарування, і вже тим паче я не збираюся заперечувати, що Україна вільна, чк дехто мене заявив... але це - не фініш, а старт, і боюся, ще не одне покоління мине, перш ніж ми навчимося жити як вільні.
За мотивами російської "Как упоительны в России вечера".
... Нехай все сон й життя то ставка в грі, А виграш в ній - перепустка до Раю. Хто зна, що там? Та тільки я гадаю, Що й там бракує українських вечорів. (варіант: Лиш в Україні такі дивні вечори.)
ІДивлячись на життя українців, мимоволі згадую історію України. Часи коли була Київська Русь. А одного разу подивився на сонце в голубому небі і....виник вірш.
По вулицях тихих ступають розвітрені душі. І я серед них, мої ноги не видно в тумані. Лиш вітер відвідує швидко спустілі домівки, А дзвони співають під порух невидимих рук.