Яке то щастя правду пити

Келихом віри і надії

Ворогів як братів любити

І  здійснювати батьків мрії. 

Народ спить

Сон триває

Зірка ночі миготить

Нікого це не болить

Край вмирає

Син терпить

В усі часи, і навіть в сьогоденні,
Проблема існувала в нас одна.
Не знаю, може ми такі вже темні,
Та все життя нас мучила вона.

Перерозподіл цих земель родючих,
Бажання жити краще від усіх -
Це все іще отой, іще живучий
Непереборний і солодкий гріх.

Здається, що для щастя нам потрібно
Найбільше від усіх зібрать добра.
Невже ми забуваємо про світле,
І про добро у значенні добра?!..

Загноблена народом і віками,
Моя земля вже вистраждала все.
Невже ж ми, люди, своїми руками
Змарнуєм те, де хліб святий росте?!

За що тоді боролися ми, браття?
За те, щоб жити в мирі на землі,
Чи, може, за оті часи прокляття,
Що прожиті у злобі і пітьмі?

Де  суть не вилитих   думок,

Що   біля нас кружляють

Й наповнюють  душі садок?

Глянь,  правди   відлітають.

Перепрошую вас браття

За те, що вас не покохали.

За все минуле, за прокляття,

Коли народ наш зневажали.

Вітри правди наш край оминають

Тепло волі не гріє дітей

Брат з за межі профітами грає

Не тим шляхом  веде нас Мойсей ...

Щезла зірка а двоголовий орел

Дітей наших глянь величчю коле...

Безмежні простори рідного краю
Піснею линуть в зоряний водоспад,
музика ніжна звучить з водограю,
веселить душу пори літньої лад.

Україно моя, материнська краса
слізьми омита, очищена воля,
Батьківська хата, як ранкова роса,
в ній заповідана бажана доля.

Духмяні сади, золотаві луги,
казкові ліси, Карпатські ті ріки,
Дніпрові величні, круті береги
поєднані ми з тобою навіки.

=======>

В нас свої сльози, свої очі.

В нас серце, яке б’є  охоче

Лиш з зовні щастя не побачить ніхто нині.

Бо ми від півдня до півночі

Далеко десь від правд  пророчих .

Хоч, під своїм вже всі живемо, небом синім.