Публікую прозовий твір Гуркіної Наталії Анатолівни.
Свої твори пані Наталя надіслала близько місяця назад. Я через брак часу так і не створив для неї персональну сторінку на головному сайті. Тож поки публікую кілька її творів, щоб вам було цікаво переглянути її майбітню поетичну сторінку.
До Вашої уваги перший її твір, до речі прозовий, який має назву "Ми-жінки!"
Володимир Олександрович Базилевський народився 14 серпня 1937 року у селищі міського типу Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. У 1962 році закінчив філологічний факультет Одеського університету ім. І.Мечникова. Живе і працює у Києві.
Строгим холодом диха рівнина, осінь круто забрала права. І ледь чутно бринить павутина, і безживна сріблиться трава.
Володимир Могилюк народився 1957 року у Миколаєві, закінчив десятирічку в селищі Козацькому, що на Херсонщині та Одеський медичний інститут. З 1980 року лікарює в Кіровограді.
Нехай у столиці підземка відлунює щемко, нехай мурашино у клопотах людство снує, а тут – рустикально сприймаються строфи Шевченка і все доокола, куди не поглянеш, – твоє.
Віктор Васильович Терен народився 09.07.1941 у селі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. Працював інженером на заводі "Арсенал", редактором у видавництві "Дніпро". З березня 1998 року - кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 146 Полтавської області.
Стікав по краплі з мокрих коров'ячих губ, Розмочував глину на ластів'ячі гнізда, Купав коней, Давав притулок усякій рибі, ракові-неборакові та жукам-водолюбам...
Володимир Могилюк народився 1957 року у Миколаєві, закінчив десятирічку в селищі Козацькому, що на Херсонщині та Одеський медичний інститут. З 1980 року лікарює в Кіровограді.
У цьому світі, де кінця не видно строкатим ордам примайданних ревищ, єдине тішить, що погідно квітне і не тьмяніє сонце Кобзареве!
Ми звідтіля, де течія дніпрова ще прибережний розмиває кряж, ми з тих країв, де цокали підкови чумацьких коней шляхом на Сиваш. Ми там зросли, де жайвори щомиті над степом напинають сонця стяг, де степ – вінець колосся і блакиті, – прадавній свідок батьківських звитяг. Ми з тих країв, де пам'ять історична лиш підсвідома та архівна річ...
Колись давно-давно у цім саду Поміж дерев ходила мати. Тепер оті сліди не віднайду, Де новим травам відцвітати. Ще тішить яблуками давній сад І пташкам пісеньку заводить. А на душі у мене листопад, Бо рідна ненька тут не ходить.
Це теж – Дніпро. У склянці чаю Його розхитує рука. Це теж – Дніпро. Без крику чайок У форму втілена ріка... ... Ну як же так? Я ж добре знаю, Що ти ось поряд хлюпотиш? А я до тебе – не встигаю, Беру тебе по склянці лиш.
