|
|
|
"видалено за бажанням автора".
|
Коли родилась надія, більшість спала. Одиниці Прометеями були. Шана їм за те, що не боялись Цю надію, мов вогонь в хату нести. Повір синку, що вони нині герої, Бо з надією ішли проти брехні. Ця надія тоді була їм, як зброя. Йшли, бо були Бога й правди голодні. Гімном їхнім було рідне наше слово. Вишивки були як стяги, хоругви. Спів, мов вітер по кутах кидав полову. Ах, які тоді в них були голоси... Вони йшли не думаючи про медалі. Кулі ворогів кололи їхню грудь. Хоч поранені, вогонь той несли далі . І ти знай про це наш синку. Й не забудь!
|
|
Видалено за вимогою автора
|
Ох і часи були! Хоть не дуже ситі зате веселі та щасливі!
Жіночки в нашім краю дуже гарно плодилися, человіки не ходили з
опущеними плечима и не думали якби втекти з рідної хати на чехи а чи до
Португалії щоби заробити на кусень хліба.
Діточки росли бо їх годувала і ними керувала сама природа.
Грали в ріжномаїті ігри. Від того набиралися сили, крепи та завзятості.
Одна біда була; що дуже добру тягу мав наш нарід до хмільного горшка,
але люди вірили, а коли людина вірить то вона бачить, відчуває і
переживає від зовбаченого і віра тая піддержувала людину на ногах, а
часом і виводила її на чисту дорогу якщо
тая людина не могла на неї видертися сама.
Нині, вже в старших роках пригадую своє життя і хочу розповісти вам
дорогі мої краяни про одну дивну пригоду котра сталася зімною коли я
був ще молодим хлопаком, бо пригода тая якраз і вивела мене на чисту і
тверезу дорогу по котрій іду вже не один десяток літ. Може теє про що я
вам розповім у своїм коротенькім оповіданні поможе комусь із вас якщо
хто (не дай Боже не має сили сам видертися с хмельного болота) і як
колись мене теж виведе його на чисту, здорову і щасливу дорогу.
Молодим хлопцем я, на свою біду мав чималу здібність до бійки, пиятики та різномаїтих пригод.
=========>>
|
*** Слава Богу! Ми щасливі. В світ ідемо вже вільні. Впевнені, що справедливість Подарує правд вогні. Ідемо. Не спішимося... А інші кругом спішать. Іншім волю й діти носять. А в нас, наші діти сплять. Не здорово в нас ще нині. Вітри воронів несуть На простір наш жовто-синій. А ті чинять каламуть.
========>>
|
Щастя Яке то щастя Бути в себе Де блакить неба Є куполом Де тішить пасія Є колеги Що коли треба Стиснуть кулак Мала дитина Мамці рідній Дарує гідність Без омани Не на колінах Бо не бідна Не знає злидня Тільки шану
|
Тренос (пісня)
Привезли ї з полі днем моросливим на фірі
Ськали попа бо була православної віри
В хаті народу як мух мерзених налізло
Бив до одвірка хлоп головов та пізно </font> Що за гріх, що за дію вана перед Небом поставила
На кого жеж вона діточок нерозумних зоставила
Хтож їм вибере вуши чи хлібці якогось замісит
Хлопа з місьці хто зрушит чи хто йго потішит А чи треба було дураку бригадирови гвагати
Щоби баба вагітна бураки до колгоспу йшла трагати
А тепер кай лежит в білім трумні до всього байдужа
Навіть воком не мругне на нездалого мужа Тихий цвинтар милосердно приймив ї до себе
Потревожені круки високо літали у небі
Бідна тризна і нарід пішов по хатах
Хлоп лишився з бідою як покалічений птах І несло з бочки з капустов квасний смерід по всій хаті
А на облупленім п’єцу до стін невапнених тулилисі діти
А по байдужих образах лазили мухи крапаті
І скаволів бідний хлоп бо незнав де сі з гор’я задіти
|
***
До дня народження Т.Г.Шевченка
Тяжка на нього впала доля
Та нелюдский дістався фатум
Один, як та билина в полі
Він бився в скелю дикого царату
І запалив вогень щоб людям души грів
І сам в тотім вогни згорів
Та в нинішні часи над нами він
Зрить Тризуб а не виродка орла
Він чує дивний, малиновий дзвін
Та тихий шепіт сивого Дніпра
А ми роскидані по всій Землі
Схиляем голови в поклін тобі
І велич визнаєм твою і славу
У молодій, як мріяв ти державі.
|
***
Так хочеться кричати на весь світ
Про моє щастя світле, безкінечне
Бо залишить цей день – у серці слід
Коли вдягну я сукню підвінечну.
Коханий мій, улюблений герой
Дитячих казок, що намалювала.
Ти лиш скажи і я піду з тобою
Хоч на край світу, я уже пропала…
|
|
Вірш видалено за вимогою автора
|
Думками
В Улючі присів
В осінній ранок
І все бачу
Селом іду
Здається чую
Як кругом мене
Небо плаче
Дощем осіннім
І імлою
В думках іду
В думках стаю
Щоб відпочити
Відпочину
На Дівину
Я зір свій кину
В думках
Осіннє
Раннє
======== >
|
Минуле спить
Я там летіти хочу
Шепотом мрій
На крилах правд і віри
Осіннім днем
Минати стежки ночі
І знати ціль
Куди йшли богатирі
Я маю те
Що Бог мені дарує
Тішать мене
Всі правди які знаю
В життя іду
Повірте не сумую
Зі мною Бог
Якому довіряю
======== >
|
чи можна забути те що наше рідне
чи можна забути історію свою
чи можна сказати що я себе гідний
бо чуже кохаю а своє люблю
весь час я шукаю дороги як жити
бо я християнин син рідних церков
з яких я читаю що треба любити
всіх ворогів наших хоч п’ють нашу кров
коли я забуду що я християнин
коли я забуду ким були діди
то діти в майбутнє нести будуть рани
а світ скаже внукам що ви сироти.
|
Конвертик для Миколая. Передайте, будь ласка.
Сьогодні я зустріла маленьке дівчатко. Воно усміхнулося і подивилося на мене з старенького фото мого альбому. Дівчинка мовчки дала мені конвертик і зникла у сяйві дорослих очей, загубилася у спогадах мами дитячого щастя...
Все навколо затихло. І тільки конвертик гомонів словами: Для Миколая. Передайте, будь ласка.
|
|
Вірш видалено за вимогою автора
|
|
Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.
| сторінка: Поети
| АВТОР ТВОРУ:
Катерина
|
|
ОПУБЛІКУВАВ:
light
|
Дата: 06.12.2007
|
|
Блукала в пiтьмi
Свiт
сонця шукала.
Не бачилa
прiрви
Та й у неї
я впала.
В бездоння печалю,
Скорботи кубло…
О, Свiтло
Кохання
В менi
що жило!
Чом покинуло мене,
Залишивши нiж,
Наче в цьому е вихiд.
“Мовчи! Тiльки рiж
Свое тiло
змертвiле,
що не чуе вже болю.”
Так казало Кохання,
Втекло що наволю.
Солодко промовляло,
В келих сипало труту,
Та й по венах водило
ЛЕЗО ВIЧНОГО
СМУТУ.
30.06.03р D/H
|
У мене є
бірюзові
шкарпетки,
зв'язані
з чиєїсь
бірюзової
шерсті.
Мені шкода
того,
колись
бірюзового,-
тепер він
ходить
безколірний
й голий.....................
|
Різко коліном у асфальт розпечений, тримаючи пальцями пульс у скронях, нанизуючи на вії червоні кола- очі, стомились сонцем. Густота стає небезпечною- 1000 промілле, абсолютна тиша вивертає легені, Тепер, врешті-решт, навчусь дихати. То знову було дежавю.
|
"ТОП++"
-
до творів:
найбільше оцінок, відвідувань, коментарів;
- до користувачів: кількість
публікацій, рівень "довіри", нагороди...
|
|
