Крізь лапате міжлистя волоського горіха, ллються на наше подвір’я золоті променці сонечка, яке котиться небом,поміж хмарами, мов колобок. «На небі сонце богує», – розказував нам, похилий від косарської втоми, дідусь. Тепер спить.
З Михайлом Трайстою ми нарешті погодилися, що нова його
збірка короткої прози називатиметься «Кладка». Та не з потаємною сугестією,
мовляв, письменник «намагається прокласти кладку до душі (серця) читачів, як
часто пишуть поблажливі критики, коли їм забрикне охоти проникнути в суть твору
(в разі роману) чи творів, коли йдеться про коротку прозу.
«…я благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь», «Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля!» (Євангеліє від Луки 2:10-11,14)
Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких кабанів, які внадились в його ниву з кукурудзою. – Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку, в
Таких корівок, як у вуйка Феріщака, не було на все село. Гарненькі-кругленькі, повненькі, як огірочки. Любо дивитися на них, аж виблискують шерстю, мов шовком. А молока вдоїть від них вуйко аж по дві-три дійниці нараз, та таке смачне і масне, що їси і не наїсися, і сметани досить, і масла та сиру, словом – всього нівроку.
Ой, що за день, як ворог лютий! Біда за бідою! А ще до вечора – як до Хуста, хто зна ще скільки їх тут нарипаються. Господи, навіщо ти мене караєш, хіба я жінку не б’ю, хіба я горівку не п’ю, чи люльку не курю, чи людей не дурю?
Ви знаєте, які чудові історії
можуть розповісти хвилі моря, коли перші промені сонця ласкаво ковзнуть по
безкраїй його поверхні? Одного разу я почула одну таку історію і зараз хочу
розповісти її вам.
Дарую Вам свою новорічну казку! Комусь вона сподобається, комусь ні, та все ж сподіваюся, що вона подарує Вам і вашим діткам приємні хвилини. Велика подяка за поради і критику, талановитому поету Якову Косенко! Хоча, можливо я і не найкраща учениця:) Повністю казку Ви можете прочитати на форумі, за цією адресою http://virchi.pp.net.ua/forum/47-311-1#3476
ОДНОГО ДНЯ,КОЛИ СОНЦЕ ЩЕ НЕ ВСТИГЛО РОЗТОПИТИ ВЕСЬ СНІГ, НА ТРОТУАРІ ОДНОГО МІСТА, НУ ЗОВСІМ ТАКОГО, ЯК НАШЕ, КРІЗЬ ТОВЩУ АСФАЛЬТУ ПРОБИЛАСЬ ЗОЛОТА КУЛЬБАБА...
Наближався Святий Новорічний Вечір – Василя. Хоч цілий день було ясно – сніг блищав на сонці аж очі боліли, але на під вечір насунули снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалося і посипав сніжок. По теплих хатах господині готували вечерю, що їм до того, що надворі холодний вітер і паде мокрий лапатий сніг?
Панько, Данько та Яцько – друзі нерозлийвода! А побратала їх недоля, бо «знайся віл з волом, а кінь з конем», як в тій пословиці. І з ким же іншим міг побрататися клишавий Панько, як не з горбатим Даньком, а заїканому Яцьку куди подітися? Прилучився до кумпанії і гайда легінити! Такі собі, як «три царі» з різдвяної колядки. Гуртом собі до церкви, до корчми і до дівок теж, бо гуртом легше й батька бити! Легінять, гуляють, а тут і Різдво недалеко. У коляди збираються, та не будь-як, а задумали переодягнутися на чуфаків – Панько на жида, Данько на чорта, а Яцько на мойму-юлішку.
