– Фрас би то потер мою Марію та й мою дурну довбню! Послухав фофню, і от до чого довів мене бабський розум, бо не хоче слухати чоловічого розуму, а лиш пилит та гризе: «Міха, давай купимо стрижки!». Та де нам до стрижок, Марі!
Моя найкраща подруга, дуже щира і відкрита людина! Але за цією маскою ховається "вона справжня". Я знаю наскільки важко вона формує, ту власну вийнятковість,вона моя муза..
Люди з Верхнянки не долюблювали крамаря Дувида за його скупість та шахрайство. Він любив обманути будь-кого – чи то здачі не додасть, чи не доміряє або не долиє. «Аж не потече, то хоч капне», – радів завжди Дувид, коли йому вдалось когось обманути.
Коли Петро Студений увійшов до Янкілевої корчми, той,не звернувши на нього уваги, продовжував, сперечатися, по жидівськи з Рифкою. Петро підійшов до шинквасу і попросив гальбу пива, але Янкіль з Рифкою джерготіли один на одного, ніби Петра й не було там.
Хоча була п’ятниця після обіду, коли всі ізраїльські мужі готуються до шабату, бо Мойсеїв закон глаголить, що для великого свята треба очистити як одяг, так і душу, Дувидові не було до свята. Вертівся посеред подвір’я, наче галушка в окропі, і гарчав, мов собака, то на Рифку, то на малого Йозифка.
Тут вечір тополевий притулився плечом до
неба, а зорі надвечірні пливуть і пливуть, як пісня колискова, а Горб Тополевий
спогадом в минуле кочує: колись-то тут сопілки спів, тихо-сумний, як
небозвід, уперше народився. Колись-то тут на гострих топірцях поранені дощем
опришки присягали. Колись-то тут гуцулка Ксеня з очима напоєними весною,
цвіт-папороті шукала. Колись-то тут... А зорі надвечірні пливуть і пливуть, як
пісня колискова, а вечір тополевий хилиться плечем до неба, а спогади все
котяться і котяться, наче сльози по обличчю часу.
«Ой, знала я, що за бахур вийде з
тебе, добре знала! Бо в ніч над Святою Неділею, коли ти мав прибути на світ,
когути кукурікали довго і голосно, мов на лихо, ніби Петро від Христа
відрікався.», – каже мені баба Марія і сміється, а потім:
СТАРА РОВЗА «Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі, чи то дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? –
