Тут вечір тополевий притулився плечом до
неба, а зорі надвечірні пливуть і пливуть, як пісня колискова, а Горб Тополевий
спогадом в минуле кочує: колись-то тут сопілки спів, тихо-сумний, як
небозвід, уперше народився. Колись-то тут на гострих топірцях поранені дощем
опришки присягали. Колись-то тут гуцулка Ксеня з очима напоєними весною,
цвіт-папороті шукала. Колись-то тут... А зорі надвечірні пливуть і пливуть, як
пісня колискова, а вечір тополевий хилиться плечем до неба, а спогади все
котяться і котяться, наче сльози по обличчю часу.
«Ой, знала я, що за бахур вийде з
тебе, добре знала! Бо в ніч над Святою Неділею, коли ти мав прибути на світ,
когути кукурікали довго і голосно, мов на лихо, ніби Петро від Христа
відрікався.», – каже мені баба Марія і сміється, а потім:
СТАРА РОВЗА «Господи мій милостивий, царю небесний, відверни від мене все лихо і змилуйся наді мною грішницею! Богородице діво мати... – шепотіла, перелякано пересохлими губами стара Ровза, яка не могла розтолкувати собі, чи то дощ, який відчайдушно барабанив по підвіконнику, розбудив її, чи той страшний сон, який неперестанно мучить її? –
Крізь лапате міжлистя волоського горіха, ллються на наше подвір’я золоті променці сонечка, яке котиться небом,поміж хмарами, мов колобок. «На небі сонце богує», – розказував нам, похилий від косарської втоми, дідусь. Тепер спить.
З Михайлом Трайстою ми нарешті погодилися, що нова його
збірка короткої прози називатиметься «Кладка». Та не з потаємною сугестією,
мовляв, письменник «намагається прокласти кладку до душі (серця) читачів, як
часто пишуть поблажливі критики, коли їм забрикне охоти проникнути в суть твору
(в разі роману) чи творів, коли йдеться про коротку прозу.
«…я благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь», «Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля!» (Євангеліє від Луки 2:10-11,14)
Микола Пинтишин вже два тижні як не спав в хаті біля жінки, а мусів щоночі ходити в Соляне відганяти диких кабанів, які внадились в його ниву з кукурудзою. – Горе твоїй душі, чоловіче! – бідкалася Анна щовечора, коли вирушав з дому. – На гірку долю ти посіяв кукурудзу на Солянім, коли в нас така довга нива, як день у Петрівку, в
Таких корівок, як у вуйка Феріщака, не було на все село. Гарненькі-кругленькі, повненькі, як огірочки. Любо дивитися на них, аж виблискують шерстю, мов шовком. А молока вдоїть від них вуйко аж по дві-три дійниці нараз, та таке смачне і масне, що їси і не наїсися, і сметани досить, і масла та сиру, словом – всього нівроку.
