Повз мене проходять всі радості днів,
Лишаючи в серці скептичності осад.
Ось їжа, ось постіль, – а я зголоднів
На диво, на істину й зиркаю скоса:

Навіщо сліпцям ще один благовіст
Чи зірка у небі у місячнім сяйві?
Дві сотні століть та й коту всі під хвіст –
Я той же, я – мамонт, я – нонсенс, я – зайвий.

Життя докорінно змінилося все,
Та плевели враз від зерна відокремлю:
Я той же - людина, мій первісний сенс
Незмінний – бруднити повітря і землю.

Чинити щоденно нечуваний опір невігласам.
Мовчати як риба принишкла у мулі на дні.
Кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,
а власний незрілий світогляд не вартий борні.

Ходити по лезу щодня з показною бравадою,
юнацьким зухвальством в чергове дивуючи світ,
пишаючись щиро в душі і до одуру вадою
в умінні плекати надію і жити як всі.

Торую свій шлях безнадійно до мудрості витоків,
поклавши дошкульний язик на жертовний вівтар,
і мови моєї, віднині ще більш соковитої,
краплинами-сім’ям займаю незайманий пар.

=======>>>