«Щодо осуду інших - правда, не треба переходити на особистості. Згоден із Вашими словами: "... люди не помирають, а живуть вічно у пам*яті Живих". Я б додав, що вони житимуть і без нашої пам*яті. Та тут інше питання, а хіба вони не заробили того, щоби їх згадали?» Це Питання Василя
«Василю,прoстo нe всi пeрeживають oднe i тe самe...Я чeснo кажучи, нe
рoзумiю щo Свiтланка xoчe сказати.Їx мoжна згадувати i живими i
мeртвими,алe кoли їx нeма -їx згадуєш як живиx,xoча вoни
мeртвi.Свiтланo ,Ви на паску нe iдeтe на цвинтар,нe нeсeтe квiтiв,на
запалюєтe свiчки...Чoму?» Це Питання Любомира.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Как умру, похороните
На Украйне милой,
Посреди широкой степи
Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украйны
Кровь врагов постылых
Понесет он... вот тогда я
Встану из могилы —
Подымусь я и достигну
Божьего порога,
Помолюся... А покуда
Я не знаю бога.
Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте — помяните
Добрым тихим словом.
Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора... Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне... Коли ж буде спокій та віра у світле?..
де ті слова, де та розмова. де ті думки посталі з висоти небес? почувши вперше голос волі нестримно крокував до сповнених життя чудес... тих рим, заплетених у вирі часу, загублених між кроків і людей, спотворених життям, так, наче не вірив я у сповненість ідей... я не пророк і не поет... я відголосок часу. блукаю поміж стін, тіней споруд запліснявілих людського німого гласу... вітаю сонце і життя, співаю пісню шани небу, що породило каяття. я йду до свого серця, йду до себе, в майбуття...
Де світ? Де я? Здіймаючи у гору руки, Дивлюсь у небо, у світи. Думки не в силі зупинити, Спроквола рухаюсь туди, Де небо розгорнуло простір, Відкрило очі, і в душі, Здійняло бурю спогадів пророчих.
Я йду туди де брак журби І протиріччя сновидіння. Та нині біль скував відродження душі, І марно, марно намагаюсь Я натовп розтопити, Штовхаю перехожих, не зважаю, На гамір, крики, сміх... Я поспішаю. Біжу. Втікаю. Від себе і від свого краю. Та не покину душу... Знаю.
І далі так стовбичу посеред прокльонів, Руки в небо підіймаю, Ні, не світи нові шукаю, А себе в тому світі... колись таки знайду. Ніхто тоді не скаже, Що марно час вбиваю, І від всього втікаю.
Леонард А. Кеннеді: „На момент вагітності дитина у жінок уже є. І права вибору – вбивати її, чи ні, бути не повинно.” Цей вірш – моє „НІ!” абортам. Чекаю в коментарях ваших думок щодо поезії та піднятої теми.
