Ні, ми не єдине ціле. І ніколи не будемо доповнбвати один одного - Ми занадто різні. Занадто різні, щоб бути чужими. Тому ти поряд. хоча й не завжди. Тому я близько, й ніби не з тобою. Ми різні, але разом. Ти інший, але ніхто не розуміє мене краще за тебе...
Ніколи не думала, що перекладати свій твір із російської буде так тяжко... Перечитую вже декілька днів і все щось не так. Тепер набралася сміливості надрукувати його... Якщо є зауваження, то пишіть, будь ласка.
I
Проклятий, збуджений громами,
Підвівся, встав з землі
Й зайскреготав голодними зубами
В гнилій, кривавій млі.
І він пішов, нестриманий, полями
До міст, до сіл, до хуторів,
Він нападав на все без тями -
І все без тями гриз і їв.
Він розривав бика руками,
Вівцю, як хліба шмат, ковтав,
Дітей малих з'їдав з кістками,
Не обминав дерев і трав.
Все з'їв. Тікати - не спаслися:
Догнав у горах, у лісах,
А тих, що в муках розп'ялися,
Він з'їв, голодний, на хрестах.
І враз самий лишився у пустелі,
Всміхнувсь, зітхнув, на гору зліз
І написав огнем на скелі:
"Хліб, мир і воля - наш девіз".
Волосся зворошене дибом встає, Коли бачу далеке відлуння війни. По тілі гуси ний мороз настає, Перед очима друзі шкільні, хлопчаки. Акація біла в шкільному дворі, П’янким запахом вертає в давні часи. І дзвоник нагадував тій дітворі, Як безтурботно у війни грали, жили. Виросли ми, разом сонце в стрічали. Бал випускний, атестат тримали в руці. Танцюючи білий вальс, ще не знали, Які приготовив військкомат папірці. Військовий квиток, червона книжчина, Ти лежиш на полиці, як спогад тих днів. В матері лічена кожна година, Сивина покривала волосся від снів. Літак приземлився в чужому краю, Міняючи долі друзів милих, шкільних. Ви солдатами стоїте у строю, Кров’ю обливається серце у рідних. Афганістан – обстріляні дороги. На перевалах, від вибухів завали. У військкоматах оббиті пороги, Матері синів на війну не пускали.
