Дзвонить жінка чоловіку, аж ридає в трубку:
- Кидай все, роботу, справи. Їдь додому, Любку.
Милий, швидко мчи сюди! У мене нервів мало!
Зранку бігла, сильно впала. Й щось собі зламала.
Той машину гнав , як міг. Летів хутчіш до Тані,
Ліз по сходах аж зіпрів на поверх він останній.
Вбіг до хати і закляк. Застиг в німім питанні -
Таня з кимось по мобілці "плеще" на дивані.
Він до неї: - Що зламала? Ребра, руку, ногу?
Скорше навіть за "швидку" примчав на допомогу.
Та чомусь від здивування аж відкрила рота,
"Вперлась" оком, як баран колись в нові ворота.
-Знаєш, нерви вже пройшли. Тож марно шум здіймала.
Ти прикинь- в новеньких туфлях я каблук зламала.

Якось Ігора циганка щось питати стала,
Потім точно, як реп'ях, до нього враз пристала.
Той плете додому ледве, щось під ніс бурмочить.
А вона вчепилась в руку. Теж своє торочить.
-Позолотиш, любий, ручку,- я тобі відразу.
Що було, що є, що буде, чисту правду скажу.
Так пристала, що й не пустить. Ні на пару кроків.
Треба дать якусь копійку. Досить мав мороки.
Вишкріб трохи копійок. Чого таке жаліти.
-Ну, кажи, стара, швиденько, що мені там "світить"?
Та глядить на копійки і тихо каже: -Що це?
За такі мізерні гроші світить тільки сонце...