Ми неначе дві зорі у небі,

Розділяє нас Чумацький шлях.

Не сумуй коханий мій, не треба,

У моїх ти залишився снах.

Повз мене проходять всі радості днів,
Лишаючи в серці скептичності осад.
Ось їжа, ось постіль, – а я зголоднів
На диво, на істину й зиркаю скоса:

Навіщо сліпцям ще один благовіст
Чи зірка у небі у місячнім сяйві?
Дві сотні століть та й коту всі під хвіст –
Я той же, я – мамонт, я – нонсенс, я – зайвий.

Життя докорінно змінилося все,
Та плевели враз від зерна відокремлю:
Я той же - людина, мій первісний сенс
Незмінний – бруднити повітря і землю.

Я дякую
сьогодні цій весні
за кожну мить,
розділену з тобою.

А у моєму серці зорепад –
Сьогодні я загадую бажання:
Щоб знову повернутися в той сад,
Де сяєш ти – моя зоря кохання.

Твоє мовчання, мов казковий сон
Проміниться загадкою з обличчя.
Твої слова з весною в унісон
У серці розквітають так велично.

А у моєму серці зорепад –
Сьогодні я загадую бажання:
Щоб знову повернутися в той сад,
Де сяєш ти – моя зоря кохання.

Минає день і забирає сміх.
Приходить вечір, і приносить смуток.
Між берегами нашими ще сніг,
А у душі – розлуки чорний згусток.

Твоя дорога – ген, поміж зірок.
Моя дорога, то дзвінкий світанок.
Ми наче стали ближчими на крок
На берегах весни, – та сніг не тане.

Минає день і залишає слід –
Холодного дощу розмиті плями.
А серце озирається услід, -
Чи тане сніг холодний поміж нами?!