Продовження...

Не тихнуть  молитви

На братній ниві...

Ніколи не думала, що перекладати свій твір із російської буде так тяжко... Перечитую вже декілька днів і все щось не так. Тепер набралася сміливості надрукувати його... Якщо є зауваження, то пишіть, будь ласка.

Хотів би від серця сказати

Думку, про НАШЕ Я сьогодні.

I
Проклятий, збуджений громами,
Підвівся, встав з землі
Й зайскреготав голодними зубами
В гнилій, кривавій млі.

І він пішов, нестриманий, полями
До міст, до сіл, до хуторів,
Він нападав на все без тями -
І все без тями гриз і їв.

Він розривав бика руками,
Вівцю, як хліба шмат, ковтав,
Дітей малих з'їдав з кістками,
Не обминав дерев і трав.

Все з'їв. Тікати - не спаслися:
Догнав у горах, у лісах,
А тих, що в муках розп'ялися,
Він з'їв, голодний, на хрестах.

І враз самий лишився у пустелі,
Всміхнувсь, зітхнув, на гору зліз
І написав огнем на скелі:
"Хліб, мир і воля - наш девіз".

....

Чую душі мовчазний спів

Чую як життя грає

Правдою Божих колосків

Які людей спасають

Волосся зворошене дибом встає,
Коли бачу далеке відлуння війни.
По тілі гуси ний мороз настає,
Перед очима друзі шкільні, хлопчаки.
Акація біла в шкільному дворі,
П’янким запахом вертає в давні часи.
І дзвоник нагадував тій дітворі,
Як безтурботно у війни грали, жили.
Виросли ми, разом сонце в стрічали.
Бал випускний, атестат тримали в руці.
Танцюючи білий вальс, ще не знали,
Які приготовив військкомат папірці.
Військовий квиток, червона книжчина,
Ти лежиш на полиці, як спогад тих днів.
В матері лічена кожна година,
Сивина покривала волосся від снів.
Літак приземлився в чужому краю,
Міняючи долі друзів милих, шкільних.
Ви солдатами стоїте у строю,
Кров’ю обливається серце у рідних.
Афганістан – обстріляні дороги.
На перевалах, від вибухів завали.
У військкоматах оббиті пороги,
Матері синів на війну не пускали.

Хочу забути та не можу —
Перед очима ти завжди,
І погляд твій за ласку Божу,
Слова ж твої – Божі дари.

Ось розум трохи забуває,
Немов зникає в серці біль
Та серце досі ще кохає,
І знову сипле в рану сіль.

І те, що майже не боліло
Почне боліти, як колись,
Защемить серце, як щеміло,
Поллються сльози, що лились...

Коли неначе все минає,
В життя приходить я кийсь лад,
Тебе побачу й починає,
Усе вертатися назад.

Зима 2007-2008 р

Безмежні простори рідного краю
Піснею линуть в зоряний водоспад,
музика ніжна звучить з водограю,
веселить душу пори літньої лад.

Україно моя, материнська краса
слізьми омита, очищена воля,
Батьківська хата, як ранкова роса,
в ній заповідана бажана доля.

Духмяні сади, золотаві луги,
казкові ліси, Карпатські ті ріки,
Дніпрові величні, круті береги
поєднані ми з тобою навіки.

=======>

В муках нестерпних, мене, ти роджала,
Від болю тіло щеміло твоє.
Радісна, чеканна мить ця настала,
В руках тримаєш дитятко своє.

Скільки довгих ночей, ти, не доспала,
Колихала, носила, співала,
Грудним молоком напувала,
Коли сонце в зійде, все чекала.

Все життя твоє серце за мене болить,
Скільки літ з тої пори вже пройшло,
Душа твоя й далі, вартує, не спить.
Так завжди буде, так є, так було.

О, материнське серце, ніжне твоє,
Поряд назавжди буде зі мною.
За тебе, я Богу дарую своє,
Щоб вмилася ти, від Духа, росою.

Довгі ті ночі, що ти не доспала,
Світ покривають сонця любов’ю.
Серце твоє, рука Божа тримала
І надалі пригортає з любов’ю.

Барвисті метелики снів кольорових
У дитинство щасливе вертають мене.
В реалії тих почуттів, ще здорових,
Не плямованих часом, що вік цей несе.

Дитинства моменти – колискові пісні
І голос бабусі, що співала мені,
Повертається ніжно, у серці дзвенить,
І я відчуваю, люблю милу цю мить.

Сни кольорові, як картини чудові,
Дзвінко линуть в рідній, матусиній мові,
Молодій, енергійній - мові єдинства,
І батьковім слові, пораді з дитинства.

=======>