Візерунком сонних вікон
На тлі згасаючого дня
Малює мрія тишу
Вітряком ще крутиться життя
І складає маятник коханню
Оди різнобарвних почуттів
Я іду у свою ніч останню
Ти мене, як свічку, загасив.

Не розлучить нас вона
Слово смерть це маячня
І кохання твого смак
Завжди буде на губах

І нехай навколо тьма
Пам’ятай ти не одна
До грудей тебе прижму
І вже більш не відпущу

Пам’ятай є ти і я
А навколо пустота
Та її ти не лякайся
І мене міцніш тримайся

Не відпущу я тебе
Смерть тебе не забере
А якщо прийде вона
Смертю цею буду я

Вони були як кораблі у морі,
Літали, не сягаючи землі,
Лише між хмар були вони на волі
Й купались в передранішній імлі.

Свободу, мов птахам вітри їм дали,
Спували їх дощами небеса,
Їхз губи сонцю губи цілували
Й на вії осідала їм роса.

То янголи були чи може діти,
Які ніколи ще не знали матерів,
То були зорі,Що завжди будуть горіти,
Вони-це пісня, що співається без слів...

====>>

Вона чекала вірно, як вовчиця,
Лизала рани від отруйних стріл,
Вона не знала, що колись привчиться
Людей стрічати, як недоьрий звір.

Вона не знала, що слова-це попіл,
Що на усмішку Мойри опадають,
Кричало тіло, зварене в окропі,
В окропі днів,що память витирають.

Вона чекала, попаливши вії
Й повязку зовсім вже зняла з очей,
Квиління тиші глушить безнадію,
А дощ надворі стогне і січе.

Сльзи вітру стирали жар,
Ми за руки узявшись лежали,
Поспускали із ланців примар,
Ми ж покірно на них вже чекали.

Ти торкався моїх сновидінь,
Я стирала твій попіл з лиця,
Насолода від злетів й падінь
Наближала чимдуж до кінця.

Шепотів: "Моя мила, іди,
ти зумієш іще раз родитись,
Втрати сильні й болючі сліди
Зможуть з плином дощів швидко змитись"

Я від шелесту губ тих тремтіла
Й поцілунком гасила страждання.
Чи ж без тебе б я дихать зуміла?
Смерть з тобою-найбільше бажання.

...Заколисував ніжно туман,
Ми ковтали краплини останні,
Нас повільно вкривала зима,
Огортаючи млою згасання...

Чому ти зараз не зі мною?
Лиш в мріях бачу я тебе...
Прийди до мене разом із весною,
Самотність враз мине!

ТВЕРДУН НАТАЛІЯ