Сльзи вітру стирали жар,
Ми за руки узявшись лежали,
Поспускали із ланців примар,
Ми ж покірно на них вже чекали.

Ти торкався моїх сновидінь,
Я стирала твій попіл з лиця,
Насолода від злетів й падінь
Наближала чимдуж до кінця.

Шепотів: "Моя мила, іди,
ти зумієш іще раз родитись,
Втрати сильні й болючі сліди
Зможуть з плином дощів швидко змитись"

Я від шелесту губ тих тремтіла
Й поцілунком гасила страждання.
Чи ж без тебе б я дихать зуміла?
Смерть з тобою-найбільше бажання.

...Заколисував ніжно туман,
Ми ковтали краплини останні,
Нас повільно вкривала зима,
Огортаючи млою згасання...

Чому ти зараз не зі мною?
Лиш в мріях бачу я тебе...
Прийди до мене разом із весною,
Самотність враз мине!

ТВЕРДУН НАТАЛІЯ

Не та, яку ми називаєм коханням,
А та повсякденна, жива і проста
Яку відчуваєм просто сидячи вдома,
Коли їдем в трамваї й радіє душа.

А лиш варто знайти в собі часточку світу
Відчути її і пустити в життя.
Вона буде в серці твоєму жевріти
Не дасть загубитись у сірості дня.

Тепер ти –біль...

А був для неї Богом...

Вона б тобі

Віддала все на світі.

Прости її кохання неубоге.

Вона інакше не могла любити...

Навіщо кохати до болю до жалю
Навіщо летіти у мріях до краю.
Небажані вчинки, безглуздні думки
Ми такі різні, чоловіки та жінки.

Крихітний струмок
Бажаної мрії
Тоненький голосок
Моєї стихії

=======>>>

Чому мороз по тілу
Від дотику руки?
Чому я захотіла
З тобою на віки
Лишитись поруч?

Чому я забажала,
Щоб наш маленький світ
Ми удвох плекали,
Як яблуневий цвіт
Весна плекає?

Чому це так важливо
Ранковою росою
Не плакати тужливо,
Коли разом з тобою
Піду життям?

Чому мені так треба,
Щоб ти навчивсь кохати?
Чи прошу я для себе?
Мене—вже не багато,
Ми ж—єдине!

Чому, розмовляючи
Вночі з самотою,
Я прошу, зітхаючи,
У Бога про долю
Для двох одну?

Чому тепер тебе молю
На всі мої „чому”, „чому”
Дати відповідь свою:
„А це, серденько, тому,
Що у нас – кохання”.

***
Так хочеться кричати на весь світ
Про моє щастя світле, безкінечне
Бо залишить цей день – у серці слід
Коли вдягну я сукню підвінечну.
Коханий мій, улюблений герой
Дитячих казок, що намалювала.
Ти лиш скажи і я піду з тобою
Хоч на край світу, я уже пропала…

Блукала в пiтьмi
Свiт сонця шукала.
Не бачилa прiрви
Та й у неї я впала.
В бездоння печалю,
Скорботи кубло…
О, Свiтло Кохання
В менi що жило!
Чом покинуло мене,
Залишивши нiж,
Наче в цьому е вихiд.
“Мовчи! Тiльки рiж
Свое тiло змертвiле,
що не чуе вже болю.”
Так казало Кохання,
Втекло що наволю.
Солодко промовляло,
В келих сипало труту,
Та й по венах водило
ЛЕЗО ВIЧНОГО СМУТУ.

30.06.03р D/H