Блукала в пiтьмi Свiт
сонця шукала. Не бачилa
прiрви Та й у неї
я впала. В бездоння печалю, Скорботи кубло… О, Свiтло
Кохання В менi
що жило! Чом покинуло мене, Залишивши нiж, Наче в цьому е вихiд. “Мовчи! Тiльки рiж Свое тiло
змертвiле, що не чуе вже болю.” Так казало Кохання, Втекло що наволю. Солодко промовляло, В келих сипало труту, Та й по венах водило ЛЕЗО ВIЧНОГО
СМУТУ.
Вона не вірила в любов. Жила так як усі... Переживала щастя й горе знов і знов, Та дуже рідко чули її сміх. Ні, не плакала вона, Лише самотньою була в юрбі, Але в житті настала новизна І зник враз її сум і біль. Вона побачила його... Розумного, красивого і молодого. І хоч не розуміла ще всього, Крім нього не хотіла вже нікого. Їх погляди зустрілись... Наче блискавка між ними пролетіла. Ця мить немовби зупинилась, А вона десь зникнути хотіла. Бо він до неї йшов повільно, Всміхаючись красиво - наче бог. Можливо, це все навіть дивно, Та вони залишились удвох. Разом увечері гуляли, Милуючись заходом сонця злотого І довго-довго розмовляли, Не помічаючи навколо вже нічого. Для неї це була неначе казка, Яку читала мама перед сном, Та скинув він красиву маску Тоді, коли йшов дощ за її вікном. Скінчилася любов... Зостався сум і біль на серці Вона сама залишилася знов, Та в серце не закрила дверці. Час минув, загоїв рани... Вона живе й чекає майбуття Тепер вона вже вірить у кохання, Яке залишиться на все її життя.
