Ці страшні часи й досі знаходяться в нашій свідомості десь у вакуумі. Ми навмисно женемо від себе думки про них, але вони були. І найбільше постраждали тоді українці, особливо південь та схід. Я писала цей вірш, відштовхуючись від спогадів моїх бабусь, від тієї літератури, яку свого часу давала нам для ознайомлення вчителька з української мови та літератури у школі. Чому й досі ми усе замовчуємо? Чому намагаємося виправдати свою байдужість браком інформації, іншими речами? Не залишайтесь осторонь, українці. Ви повинні пам"ятати уроки своєї історії.
Безсилий ти проти долі, коли війна забирає життя. Вбила твою рідню, але через надію ти знову бачиш їх живими. І тут пустота. Ти перейшов межу між дійсністю і мрією, за що поплатився своїм життям.
Війна забрала багато життів. Це пекельне зло, що занапастить будь-кого. Цей вірш лише початок нового початку. Це лише якісь нариси. Тому не судіть строго. Повна версія скоро буде.
