Присвячується усім репресованим поетам та борцям за свободу.
Мабуть, трохи надто сумно, та це правда, хоч і гірка, - свобода починається не з декларацій та універсалів, а зсередини, з усвідомлення в першу чергу своєї відповідальності - саме того, чого більшості з нас, м'яко кажучи, бракує. Звичайно, цей вірш не означає розчарування, і вже тим паче я не збираюся заперечувати, що Україна вільна, чк дехто мене заявив... але це - не фініш, а старт, і боюся, ще не одне покоління мине, перш ніж ми навчимося жити як вільні.
Чинити щоденно нечуваний опір невігласам.
Мовчати як риба принишкла у мулі на дні.
Кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,
а власний незрілий світогляд не вартий борні.
Ходити по лезу щодня з показною бравадою,
юнацьким зухвальством в чергове дивуючи світ,
пишаючись щиро в душі і до одуру вадою
в умінні плекати надію і жити як всі.
Торую свій шлях безнадійно до мудрості витоків,
поклавши дошкульний язик на жертовний вівтар,
і мови моєї, віднині ще більш соковитої,
краплинами-сім’ям займаю незайманий пар.
=======>>>
сторінка: Поети
| АВТОР ТВОРУ:
Макс Непорада, тобто я.
Де світ? Де я? Здіймаючи у гору руки, Дивлюсь у небо, у світи. Думки не в силі зупинити, Спроквола рухаюсь туди, Де небо розгорнуло простір, Відкрило очі, і в душі, Здійняло бурю спогадів пророчих.
Я йду туди де брак журби І протиріччя сновидіння. Та нині біль скував відродження душі, І марно, марно намагаюсь Я натовп розтопити, Штовхаю перехожих, не зважаю, На гамір, крики, сміх... Я поспішаю. Біжу. Втікаю. Від себе і від свого краю. Та не покину душу... Знаю.
І далі так стовбичу посеред прокльонів, Руки в небо підіймаю, Ні, не світи нові шукаю, А себе в тому світі... колись таки знайду. Ніхто тоді не скаже, Що марно час вбиваю, І від всього втікаю.
