Безсилий ти проти долі, коли війна забирає життя. Вбила твою рідню, але через надію ти знову бачиш їх живими. І тут пустота. Ти перейшов межу між дійсністю і мрією, за що поплатився своїм життям.
Війна забрала багато життів. Це пекельне зло, що занапастить будь-кого. Цей вірш лише початок нового початку. Це лише якісь нариси. Тому не судіть строго. Повна версія скоро буде.
Присвячується усім репресованим поетам та борцям за свободу.
Мабуть, трохи надто сумно, та це правда, хоч і гірка, - свобода починається не з декларацій та універсалів, а зсередини, з усвідомлення в першу чергу своєї відповідальності - саме того, чого більшості з нас, м'яко кажучи, бракує. Звичайно, цей вірш не означає розчарування, і вже тим паче я не збираюся заперечувати, що Україна вільна, чк дехто мене заявив... але це - не фініш, а старт, і боюся, ще не одне покоління мине, перш ніж ми навчимося жити як вільні.
Чинити щоденно нечуваний опір невігласам.
Мовчати як риба принишкла у мулі на дні.
Кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,
а власний незрілий світогляд не вартий борні.
Ходити по лезу щодня з показною бравадою,
юнацьким зухвальством в чергове дивуючи світ,
пишаючись щиро в душі і до одуру вадою
в умінні плекати надію і жити як всі.
Торую свій шлях безнадійно до мудрості витоків,
поклавши дошкульний язик на жертовний вівтар,
і мови моєї, віднині ще більш соковитої,
краплинами-сім’ям займаю незайманий пар.
=======>>>
сторінка: Поети
| АВТОР ТВОРУ:
Макс Непорада, тобто я.
Де світ? Де я? Здіймаючи у гору руки, Дивлюсь у небо, у світи. Думки не в силі зупинити, Спроквола рухаюсь туди, Де небо розгорнуло простір, Відкрило очі, і в душі, Здійняло бурю спогадів пророчих.
Я йду туди де брак журби І протиріччя сновидіння. Та нині біль скував відродження душі, І марно, марно намагаюсь Я натовп розтопити, Штовхаю перехожих, не зважаю, На гамір, крики, сміх... Я поспішаю. Біжу. Втікаю. Від себе і від свого краю. Та не покину душу... Знаю.
І далі так стовбичу посеред прокльонів, Руки в небо підіймаю, Ні, не світи нові шукаю, А себе в тому світі... колись таки знайду. Ніхто тоді не скаже, Що марно час вбиваю, І від всього втікаю.
