У Юлії є план.
План помсти вітчиму за сексуальні домагання в її юності. З двох пунктів:
1. Довести його до банкрутства,
2. Фізично знищити.
На роль виконавця другого пункту Юлія обирає молодого чоловіка з амнезією, якого випадково зустріла в метро.
Чим все закінчується? Звичайно ж, хепі-ендом, як у безсмертному творі геніального класика з подібною назвою.
Заінтриговані, мій потенційний читачу? Тоді до справи!
Тому дуже втішилася Паранька, коли нарешті настала незалежність. Повторювала і повторювала, що легше буде жити тепер, не треба у колгоспах свого віка губити, не треба боятися, що хтось поночі у шибку затарабанить і голу-босу на мороз витягне...
А ще згадає деколи Паранька літні ночі – з великими зірницями, молочним шляхом, що тягнеться ген аж за небокрай… і великими окатим страхом, що визирає з кожної тіні. Ба, не було коли задирати голову догори й поночі молодиці. Ходила з чоловіком на колгоспне сінокісне поле сіно красти...
Та певно ще не прийшов Параньчин час. Ще не відгаздувала свого, раз до східсонця займається новий день, заглядаючи благовісним променем у її оселю і кличучи йти до обходу невеликої, проте, добірної господарки...
А ще Паранька дуже любить свій садочок. Колись разом з чоловіком висаджували, леліяли. Зо півстоліття минуло з того часу. Проте й зараз мало не щороку тішить садовинка урожаєм щедрим та милує око старенькій. Онде паперівка присіла відпочити край городу, онде мрійлива йонка в небо задивилися, а он золота ренета крислатим віттям півсаду обійняла...
«А що, без Бога ні до порога» – любить повторювати Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти, і радіти, і журу темну долати. Бо лише з Його волі квітують поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи...
