Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм...
Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі...
Коли я думаю про наш український народ, його багатостраждальну історію, його добру душу, його ліричність, то, гадаю, він вижив, незважаючи ні на які історичні лихоліття, саме завдяки тому, що сміявся. Сміявся тоді, коли забороняли сміятися. Сміявся тоді, коли забороняли писати, казали: «Такої мови нема, не було і не може бути». І тоді народ сміявся! Сміявся усно. Сміявся в своїх знаменитих усмішках, анекдотах, скоромовках. А згадаймо безсмертний лист запорозьких козаків турецькому султану - цей неперевершений зразок гумористичної творчості народу!
Олег Чорногуз.
сторінка: Проза
| АВТОР ТВОРУ:
Володимир Михальнюк
