Подихом  слів

Звучить той спів

Попробуйте з ним грати

Коли зігріти хочеться душею
Й собою захистити від біди.
Зійшовши з неба ясною зорею,
У пам'яті лишитись назавжди.

Отак тебе три роки я кохала...
Надіялась і вірила, й жила.
І кращого я навіть не шукала,
Бо навіть захотіла б - не знайшла.

Я вірила, любила і чекала
Своєї довгожданної весни,
Та інколи скупу сльозу зроняла,
Подібну до вечірньої роси.

Але життя вже не стоїть на місці,
Тож плину часу нам не зупинить.
І наші вже шляхи з тобою різні,
Як птахи розлетілися за мить.

Тебе не повернути, я це знаю,
Й не бачити мені твоїх очей,
Та я тебе і досі ще кохаю
У мареві недоспаних ночей.

Тебе я намагаюся забути
І ненавидить посмішку твою.
Та певно, що цьому уже не бути
Лише тому, тому що я люблю.

В усі часи, і навіть в сьогоденні,
Проблема існувала в нас одна.
Не знаю, може ми такі вже темні,
Та все життя нас мучила вона.

Перерозподіл цих земель родючих,
Бажання жити краще від усіх -
Це все іще отой, іще живучий
Непереборний і солодкий гріх.

Здається, що для щастя нам потрібно
Найбільше від усіх зібрать добра.
Невже ми забуваємо про світле,
І про добро у значенні добра?!..

Загноблена народом і віками,
Моя земля вже вистраждала все.
Невже ж ми, люди, своїми руками
Змарнуєм те, де хліб святий росте?!

За що тоді боролися ми, браття?
За те, щоб жити в мирі на землі,
Чи, може, за оті часи прокляття,
Що прожиті у злобі і пітьмі?

Не ріж мене жорстоким словом,
Коротким, влучним, саме в ціль.
Мов ненавмисно, випадково,
Породжуєш нестримний біль.

Ти розбираєш на частини,
І вивертаєш навзнаки…
А я… Мені б... Дрижать коліна
Лише від доторку руки…