Ох і часи були! Хоть не дуже ситі зате веселі та щасливі!
Жіночки в нашім краю дуже гарно плодилися, человіки не ходили з
опущеними плечима и не думали якби втекти з рідної хати на чехи а чи до
Португалії щоби заробити на кусень хліба. Діточки росли бо їх годувала і ними керувала сама природа.
Грали в ріжномаїті ігри. Від того набиралися сили, крепи та завзятості.
Одна біда була; що дуже добру тягу мав наш нарід до хмільного горшка,
але люди вірили, а коли людина вірить то вона бачить, відчуває і
переживає від зовбаченого і віра тая піддержувала людину на ногах, а
часом і виводила її на чисту дорогу якщо тая людина не могла на неї видертися сама.
Нині, вже в старших роках пригадую своє життя і хочу розповісти вам
дорогі мої краяни про одну дивну пригоду котра сталася зімною коли я
був ще молодим хлопаком, бо пригода тая якраз і вивела мене на чисту і
тверезу дорогу по котрій іду вже не один десяток літ. Може теє про що я
вам розповім у своїм коротенькім оповіданні поможе комусь із вас якщо
хто (не дай Боже не має сили сам видертися с хмельного болота) і як
колись мене теж виведе його на чисту, здорову і щасливу дорогу. Молодим хлопцем я, на свою біду мав чималу здібність до бійки, пиятики та різномаїтих пригод.
Тренос (пісня) Привезли ї з полі днем моросливим на фірі Ськали попа бо була православної віри В хаті народу як мух мерзених налізло Бив до одвірка хлоп головов та пізно </font>
Що за гріх, що за дію вана перед Небом поставила На кого жеж вона діточок нерозумних зоставила Хтож їм вибере вуши чи хлібці якогось замісит Хлопа з місьці хто зрушит чи хто йго потішит
А чи треба було дураку бригадирови гвагати Щоби баба вагітна бураки до колгоспу йшла трагати А тепер кай лежит в білім трумні до всього байдужа Навіть воком не мругне на нездалого мужа
Тихий цвинтар милосердно приймив ї до себе Потревожені круки високо літали у небі Бідна тризна і нарід пішов по хатах Хлоп лишився з бідою як покалічений птах
І несло з бочки з капустов квасний смерід по всій хаті А на облупленім п’єцу до стін невапнених тулилисі діти А по байдужих образах лазили мухи крапаті І скаволів бідний хлоп бо незнав де сі з гор’я задіти
Тяжка на нього впала доля Та нелюдский дістався фатум Один, як та билина в полі Він бився в скелю дикого царату І запалив вогень щоб людям души грів І сам в тотім вогни згорів Та в нинішні часи над нами він Зрить Тризуб а не виродка орла Він чує дивний, малиновий дзвін Та тихий шепіт сивого Дніпра А ми роскидані по всій Землі Схиляем голови в поклін тобі І велич визнаєм твою і славу У молодій, як мріяв ти державі.
*** Так хочеться кричати на весь світ Про моє щастя світле, безкінечне Бо залишить цей день – у серці слід Коли вдягну я сукню підвінечну. Коханий мій, улюблений герой Дитячих казок, що намалювала. Ти лиш скажи і я піду з тобою Хоч на край світу, я уже пропала…
Думками В Улючі присів В осінній ранок І все бачу Селом іду Здається чую Як кругом мене Небо плаче Дощем осіннім І імлою В думках іду В думках стаю Щоб відпочити Відпочину На Дівину Я зір свій кину В думках Осіннє Раннє
Минуле спить Я там летіти хочу Шепотом мрій На крилах правд і віри Осіннім днем Минати стежки ночі І знати ціль Куди йшли богатирі Я маю те Що Бог мені дарує Тішать мене Всі правди які знаю В життя іду Повірте не сумую Зі мною Бог Якому довіряю
Сьогодні я зустріла маленьке дівчатко. Воно усміхнулося і подивилося на мене з старенького фото мого альбому. Дівчинка мовчки дала мені конвертик і зникла у сяйві дорослих очей, загубилася у спогадах мами дитячого щастя... Все навколо затихло. І тільки конвертик гомонів словами: Для Миколая. Передайте, будь ласка.
Таких людей не важко відрізнити: В очах вогонь, і дивляться кудись У далечінь, Чи то в небесну вись, У неозору синь. І їх думок політ не зупинити. Для них життя - в рядках, У пошуках ідеї, У вирваних в пориві сторінках, У творах, невичерпному натхненні, В словах і римах, строфах… У віршах.
Блукала в пiтьмi Свiт
сонця шукала. Не бачилa
прiрви Та й у неї
я впала. В бездоння печалю, Скорботи кубло… О, Свiтло
Кохання В менi
що жило! Чом покинуло мене, Залишивши нiж, Наче в цьому е вихiд. “Мовчи! Тiльки рiж Свое тiло
змертвiле, що не чуе вже болю.” Так казало Кохання, Втекло що наволю. Солодко промовляло, В келих сипало труту, Та й по венах водило ЛЕЗО ВIЧНОГО
СМУТУ.
Боже дякую тобі за храм душі за твердиню надій за те що ти світлом моїм на дорозі до незбагненої правди завжди коли промию очі в дзеркалі минулого бачу себе
