|
|
«Щодо осуду інших - правда, не треба переходити на особистості.
Згоден із Вашими словами: "... люди не помирають, а живуть вічно у пам*яті Живих". Я б додав, що вони житимуть і без нашої пам*яті. Та тут інше питання, а хіба вони не заробили того, щоби їх згадали?» Це Питання Василя
«Василю,прoстo нe всi пeрeживають oднe i тe самe...Я чeснo кажучи, нe
рoзумiю щo Свiтланка xoчe сказати.Їx мoжна згадувати i живими i
мeртвими,алe кoли їx нeма -їx згадуєш як живиx,xoча вoни
мeртвi.Свiтланo ,Ви на паску нe iдeтe на цвинтар,нe нeсeтe квiтiв,на
запалюєтe свiчки...Чoму?» Це Питання Любомира.
=========
Від автора сайту
Так як стаття не відноситься до поезії та прози, її ПЕРЕНЕСЕНО ДО ФОРУМУ СВІТЛАНИ КЕДИК
Усі коментарі - до ФОРУМУ!
|
|
ПЕРЕГЛЯНУЛИ: 2789 чол.,
|
оцінили - 1 чол.,
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Коли я залишаюсь одна я поченаю літати у вирію своїх мрій і фантазій! Ось і результат!
|
|
Цей вірш моеї уяви до того,що мене оточує!
|
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом. | Как умру, похороните
На Украйне милой,
Посреди широкой степи
Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украйны
Кровь врагов постылых
Понесет он... вот тогда я
Встану из могилы —
Подымусь я и достигну
Божьего порога,
Помолюся... А покуда
Я не знаю бога.
Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте — помяните
Добрым тихим словом.
Переклад О.Твардовського.
|
|
Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора...
Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне...
Коли ж буде спокій та віра у світле?.. 22.07.2004 3.06 скоро сонце всміхнеться...
|
де ті слова, де та розмова.
де ті думки посталі з висоти небес?
почувши вперше голос волі
нестримно крокував
до сповнених життя чудес...
тих рим, заплетених у вирі часу,
загублених між кроків і людей,
спотворених життям, так, наче
не вірив я у сповненість ідей...
я не пророк і не поет...
я відголосок часу.
блукаю поміж стін, тіней
споруд запліснявілих людського німого гласу...
вітаю сонце і життя,
співаю пісню шани небу,
що породило каяття.
я йду до свого серця,
йду до себе,
в майбуття... 14.10.2005
|
Де світ? Де я?
Здіймаючи у гору руки,
Дивлюсь у небо, у світи.
Думки не в силі зупинити,
Спроквола рухаюсь туди,
Де небо розгорнуло простір,
Відкрило очі, і в душі,
Здійняло бурю спогадів пророчих. Я йду туди де брак журби
І протиріччя сновидіння.
Та нині біль скував відродження душі,
І марно, марно намагаюсь
Я натовп розтопити,
Штовхаю перехожих, не зважаю,
На гамір, крики, сміх...
Я поспішаю. Біжу. Втікаю.
Від себе і від свого краю.
Та не покину душу... Знаю. І далі так стовбичу посеред прокльонів,
Руки в небо підіймаю,
Ні, не світи нові шукаю,
А себе в тому світі... колись таки знайду.
Ніхто тоді не скаже,
Що марно час вбиваю,
І від всього втікаю.
23.05.1999
|
Затамувавши подих я, либонь,
Не подивився б осторонь
І не прокляв лихую долю... Із вітром я б на полонині,
Та піснею ходив щодня,
А нині...
Не можу я забути того дня
Проклятого у відчаї...
Чому?.. Чому я маю пам'ятати
Час ночі, блиск зірок
І знати,
Що не позбудусь цих думок
Та закривавленої серця рани... 29.12.1998
|
В блакитному тумані моря
Біліє парус самітнúй.
Чого шука він в тім просторі?
Чом в ріднім краї він чужий?
Лютує хвиля, вітер грає
I щогла гнеться і тріщить;
Та й там він щастя не шукає,
Та й не од щастя він біжить.
Вода під ним — блакить прозора,
Над ним — проміння виграє,
А він благає бурь у моря,
Немов спокíй у бурях є.
Перекладач: Микола Зеров
|
Біліє парус самотинний
В морській блакитно-синій млі...
Чого щука він на чужині?
Що кинув він в своїй землі?
Бурхає вітер, хвиля грає
І рипа щоглиця гнучка!..
Дарма! Він долі не шукає
І од недолі не тіка.
Ясніше неба хвиля сяє,
А зверху промінь золотий,
А він, бунтівний, бур благає,
Неначе в бурях супокій!
Перекладач: Дніпрова Чайка
1832 |
|
|
Леонард А. Кеннеді: „На момент вагітності дитина у жінок уже є. І права вибору – вбивати її, чи ні, бути не повинно.” Цей вірш – моє „НІ!” абортам. Чекаю в коментарях ваших думок щодо поезії та піднятої теми.
|
"ТОП++"
-
до творів:
найбільше оцінок, відвідувань, коментарів;
- до користувачів: кількість
публікацій, рівень "довіри", нагороди...
|
|
