Вставлені предками хрести
Говорять що ми там жили
У тій церковці всі сходились
Щоб несли Богу молитви
Нині як бачиш нема сили
Щоб воскресити тамті дні
Чому це так чому це так
Дуби валяться гнуться липи
Десь дятел кує в гілляках
Може шукає свого я
А ми затратили свій шлях
Нині живем мов ті каліки.....
Багато рослин, які раніше росли на нашій території стають рідкісними. Можна сказати, що людина не зовсім бережно ставиться до природи, а може... Наприклад, пасльон. Він врятував від голоду багато людей, його лікувальні властивості знали наші бабусі. Але зараз рідко зустрінеш цю рослину. Може пасльон "образився", тому що нині мало хто звертає увагу на цю рослину? Ось і зникати почала. Хоча непомітна рослинка із ніжними ягідками увійшла і в народну творчість, фразеологію українців...
Було це давно, ще за старої Австрії, далекого 1916
року. В купе першого класу швидкого потяга "Львів-Відень" їхали
англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан
Костів. Балачки точилися довкола різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия
краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився
вихваляти рідну.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї
поразки. "Ну, а якби я назвав іншу літеру?- заявив він. -Скажімо, "С "Своєю
мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються
на "С" і передавати стан природи, наприклад, свист зимового вітру в
саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:
У вологих сутінках чути слова,
схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні
кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета
так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу
присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене
ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його
раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би
на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише
слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...
Холодний дощ б’є у ромашкові
долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І
вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали.
Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так:
такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж
гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим
нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні,
вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть,
через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому
вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших
квітів.
І вже нікуди не ідуть потяги,
не тягнуться у небо залізною гусінню. По вікнах таємні знаки – обриси
незнайомих облич – чарівні символи нездійсненності. Залишилось тільки закрити
очі і снити тими, хто на склі, оживляти прозорі постаті дотиком вій і нічною
фантазією. Місто впало у зиму, чарівну і дзвінку. Насправді, воно замерзло у
кригу, і оживе лише із дотиком тепла, коли розтануть льодові бурулі.
Символ погляду і руху. Символ
самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні
трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті
сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...
Зміст: Не мучся, Лукашу. Загублена Доля твоя... Я думала, що гілкою була... Це — місяць, мов начищена труба... Пробачте мені, я біль ваш прийняти не можу... Розтривожений травнем романтик-бузок!.. Десь тут дорога була...
Молода Україно, село полюби! І поліське моє, і далеке гірське, Степове-вітрове — однаково гірке...
Полюби так, як любиш пахучі хліби. Полюби! Некрасиве, обдерте, несміле в речах. Закріпачені руки, впокірлива лямка... Ти ж сама, Україно, спрадавна — селянка, Ти — з родини в'язальниці і орача. Виручай!
Вчитель! Скільки сили треба,
Щоб навчити нас усіх,
І терпіння, і бажання,
І надій, і сподівання.
Вчитель наш - найкращий у світі,
Допоможе в хвилину важку,
І нехай тільки посмішки й квіти,
Він знайде на своєму шляху.
Продовжуючи шкільну тематику, ну як
тут не сказати гарних слів, а тим більше поетичних, про вчителів? Тож у
цій рубриці, тим більше до Дня вчителя, який незабаром буде, Ви можете
розміщувати вірші про вчителів.
Запрошую!
Правда ж, мамо, я великий? М.Познанська
Правда ж, мамо, я великий?
Сам взуваю черевики,
Зашнуровую шнурочки,
Сам вбираюся в сорочку,
Сам лице і руки мию,
Сам зачісуватись вмію,
І не плачу я ніколи!...
Скоро вже піду до школи!
Жовтіє листя на тополі.
Летять у синяві хмарки.
Відкриті навстіж двері в школі –
Ідуть до школи першачки.
З гілок тополь злітає листя,
Кружляє й падає до ніг.
Уперше діти урочисто
Переступають цей поріг.
Школа, школа. Незабутні і неповернені
миті нашого життя... Ну як тут не віршувати? Тож відкриваю новий розділ
на сайті, присвячений нашій школі. Запрошую Вас, шановні поети,
розмістити тут, у цьому розділі, свої вірші. А поки, так як я не
віршую, то розміщую добурку віршів про школу відомих поетів.
