Радуйся, непобедимая Воеводо вождей и воинств
христианских...
Радуйся, Радосте наша, покрый нас от всякого зла
честным Твоим омофором.Чи не найпоширеніші храмові свята в Україні –
Покровське та Архістратига Михаїла. Архангел скував сатану вогненною Божою
силою, міццю меча; Пресвята Богородиця, “Превишша Архангел и Ангел”, перемагає,
“упраздняє” диявола святою любов’ю до роду людського, тихим, лагідним і
милосердним заступництвом... Нехай же кожен з нас на свято Покрови поставить дві
свічки, вознесе дві молитви: і за живих, хто нині трудиться на благо Вітчизни
земної й небесної, і за усопших – воїнів січових та келійних, наших добропобідних
предків. Усі ми – під святим вічним Омофором Богородиці, де вистачить місця і
мертвим, і живим, і ще не нарожденним.
Ей козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте!
Од сна уставайте,
Руський “Отченаш” читайте,
На лядський табун нападайте...
Віри своєї християнської у поругу вічні часи
Не подайте!
сторінка: Українцям
| АВТОР ТВОРУ:
Яровий Олександр
Вставлені предками хрести
Говорять що ми там жили
У тій церковці всі сходились
Щоб несли Богу молитви
Нині як бачиш нема сили
Щоб воскресити тамті дні
Чому це так чому це так
Дуби валяться гнуться липи
Десь дятел кує в гілляках
Може шукає свого я
А ми затратили свій шлях
Нині живем мов ті каліки.....
Багато рослин, які раніше росли на нашій території стають рідкісними. Можна сказати, що людина не зовсім бережно ставиться до природи, а може... Наприклад, пасльон. Він врятував від голоду багато людей, його лікувальні властивості знали наші бабусі. Але зараз рідко зустрінеш цю рослину. Може пасльон "образився", тому що нині мало хто звертає увагу на цю рослину? Ось і зникати почала. Хоча непомітна рослинка із ніжними ягідками увійшла і в народну творчість, фразеологію українців...
Було це давно, ще за старої Австрії, далекого 1916
року. В купе першого класу швидкого потяга "Львів-Відень" їхали
англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан
Костів. Балачки точилися довкола різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия
краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився
вихваляти рідну.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї
поразки. "Ну, а якби я назвав іншу літеру?- заявив він. -Скажімо, "С "Своєю
мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються
на "С" і передавати стан природи, наприклад, свист зимового вітру в
саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:
У вологих сутінках чути слова,
схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні
кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета
так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу
присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене
ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його
раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би
на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише
слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...
Холодний дощ б’є у ромашкові
долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І
вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали.
Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так:
такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж
гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим
нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні,
вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть,
через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому
вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших
квітів.
І вже нікуди не ідуть потяги,
не тягнуться у небо залізною гусінню. По вікнах таємні знаки – обриси
незнайомих облич – чарівні символи нездійсненності. Залишилось тільки закрити
очі і снити тими, хто на склі, оживляти прозорі постаті дотиком вій і нічною
фантазією. Місто впало у зиму, чарівну і дзвінку. Насправді, воно замерзло у
кригу, і оживе лише із дотиком тепла, коли розтануть льодові бурулі.
Символ погляду і руху. Символ
самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні
трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті
сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...
Зміст: Не мучся, Лукашу. Загублена Доля твоя... Я думала, що гілкою була... Це — місяць, мов начищена труба... Пробачте мені, я біль ваш прийняти не можу... Розтривожений травнем романтик-бузок!.. Десь тут дорога була...
Молода Україно, село полюби! І поліське моє, і далеке гірське, Степове-вітрове — однаково гірке...
Полюби так, як любиш пахучі хліби. Полюби! Некрасиве, обдерте, несміле в речах. Закріпачені руки, впокірлива лямка... Ти ж сама, Україно, спрадавна — селянка, Ти — з родини в'язальниці і орача. Виручай!
