Чинити щоденно нечуваний опір невігласам.
Мовчати як риба принишкла у мулі на дні.
Кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,
а власний незрілий світогляд не вартий борні.
Ходити по лезу щодня з показною бравадою,
юнацьким зухвальством в чергове дивуючи світ,
пишаючись щиро в душі і до одуру вадою
в умінні плекати надію і жити як всі.
Торую свій шлях безнадійно до мудрості витоків,
поклавши дошкульний язик на жертовний вівтар,
і мови моєї, віднині ще більш соковитої,
краплинами-сім’ям займаю незайманий пар.
=======>>>
сторінка: Поети
| АВТОР ТВОРУ:
Макс Непорада, тобто я.
Блукав, не знаючи сенсу поміж знавіснілих. Шукав заледве самого себе. Вдивляючись у чистий захід стомленого липнем сонця, вірив у неминучість долі та благав у Всевишнього правди... колами і спекотними вулицями зубожілого міста, без бажання вертав додому. Ліхтарі знавісніло всміхалися примарним світом і остання цигарка жевріла у непевній долоні... Я йшов додому... Спогади барвистими зміями спліталися у мозку і “People are Strange” лунало в мені... спекотний липень. Лагідна пора... Отак посеред ночі писати банальні рядки лихої вдачі та мріяти про величне... Коли ж буде спокій та віра у світле?..
де ті слова, де та розмова. де ті думки посталі з висоти небес? почувши вперше голос волі нестримно крокував до сповнених життя чудес... тих рим, заплетених у вирі часу, загублених між кроків і людей, спотворених життям, так, наче не вірив я у сповненість ідей... я не пророк і не поет... я відголосок часу. блукаю поміж стін, тіней споруд запліснявілих людського німого гласу... вітаю сонце і життя, співаю пісню шани небу, що породило каяття. я йду до свого серця, йду до себе, в майбуття...
