Ти знову тікаєш. Я звикну. Та порожньо збоку, і ноги-калюжі, і зашпори глибше – під нігті. До тебе не далі, ніж вічність плюс/мінус два кроки, мені ж асфальтіє буденність, наказує бігти.
Долоня відчує нервові закінчення вітру, твоєї – не хочу. Ти – рима до слова «ніколи». Якась із двох колій останні відписує титри. Я – кинутий камінь. Водою розходиться коло.
