Як непомітно час змінює все: нас, наші почуття, мрії, бажання, цілі і саму суть життя. Ріка життя непомітно мілішає, гомін стрімкої течії перетворюється в шепіт, який іноді неможливо розібрати. Серце ще вміє помічати красу, радіти приємним несподіванкам, сумувати, кохати, чогось чекати і за чимсь шкодувати. Але...Це все не таке яскраве, яким було ще вчора. Ми все менше розуміємо нову музику, поезію, фільми. Нам усе частіше здається, що в нашому минулому все було цікавішим, кращим, достойнішим, щирішим. Навіть в цукерках, морозиві чи газованій воді ми хочемо знайти запах і смак далекого дитинства. Час веде нас життям. У кожного свій відрізок часу. Ми його викори-стовуємо по-різному: одному здається, що часу вистачить на все - на помилки і їх виправлення, на кохання і розлуки, на щастя і біль. І - помиляється. Іншому здається, що він нічого не встигне і його час раптово обірветься, як тоненька, непомітна ниточка, від тягару надбань і вчинків. І також - помиляється. Ми все життя залежимо від часу: боїмося запізнитися, доганяємо, не встигаємо, губимося в його вирії , помиляємось, намагаємось виправити помилки. І все життя нам хочеться зупинити час хоча б на мить або змінити його траєкторію. Невловимість і безконечність часу - це Вічність. А життя - мить, яку нащадки запам"ятають або забудуть. Та ми цього вже не знатимемо: наше життя не може бути Вічністю.
Шанавні читачі До вашої уваги представляється ще одна оповідь. Я раніше від імені нібито друга пробував публікувати попередні оповідання. А зараз спробую продовжувати час від часу описувати прозою життя простих українців. За кожною такою оповіддю стоять люди, живі титани духу і патріоти своєї вітчизни, у них різні харктери, різна мова але обєднує їх одне - любов до батьківщини і свого життя. Всі свої кращі оповідання присвячую українцям за кордоном, і в першу чергу Роксолані Погорілець. Відчуйте наше життя, відчуйте чим живуть ваші співвітчизники. Приємного читання
Знову мене до школи викликають. Я й не знаю, що вже там Ігорко міг витворити . Класна керівничка каже, що у неї вже нервів не вистачає. А у мене що нерви залізні? Я вже на тих вчителів дивитися не можу. Чуть що і давай батька в школу. Я скоро в школу щотижня, як на роботу ходити буду. Обнагліли вчителі. Самі не знають, що хочуть. Дітей мучать і батьків нервують. Але нічого. Я їх потрохи сам перевиховувати буду. Нехай знають. Я сам кого хочеш навчу. Школа називається …
