Зайчик спав і морква снилась,

А солодка ж бо яка…

В зайця слина аж котилась,

І смоктав він язика,

Якось, він проснувся вранці:

Ой, я спав у вишиванці…

Так учора натрудився:

Не роздягся і не вмився!

А ви, любі мої, дітки,

Не робіть ніколи збитки,

А добро робіть усюди,

І любитимуть вас люди.

Непослушний звався Знайчик.

Хоч маленький був ще зайчик,

Все хотів пізнати й чути,

Навіть, сам у ліс майнути.

-  Зачекай- но, не мини,

На гостину поверни! -

- Будь здорова, лиско люба,

Я не хочу врізать дуба! -

Впрів, втомився і заплакав:

- Що таке? Не розумію…

І не має навіть знака.

Чи шукати я не вмію? –

- Тітко, сово! – загукав –

Ви спите? Вже днина! –

День для сну у сов – не знав,

Бо ще був дитина.

Хто з вас, діти, так вчиняє

І, без родичів гуляє?

Не ходи ти сам нікуди!

І біди тоді не буде!

Заховався і сидить.

З ляку ледве дише.

І подумав у ту ж мить:

«Та ж то шишка лише!»

У колисочку із листя

Зайчик наніч забирався.

Як у всіх тварин годиться,

Куцим хвостиком вкривався.