Я хотіла мати друга,
Що підтримає завжди
І нехай біда, недуга
Разом можна пережити
Я надіялась на краще
Бо підтримку відчувала
Я не вірила в життя нещасне
Бо лиш краще знала
Я не закривала серця
Не лишалася байдужа
Я лише бажала щастя
Вірила у слово дружба
Але все в житті омана
Той кого звала я друже
Забув слово «повага»
Не переймався отим дуже
Щось ту дружбу віддаляло
І були нечутні ті слова
Що кричала я так гучно
Щоб та дружба ще жила
А вона котилася у прірву
Забирала все найкраще
Я не знаю в що я вірю
І чи є щось в світі вічне
Я хотіла мати друга
Та чи мала я його?
Щось я втратила, а щось набула
Та не виграла від цього…

Як важко розуміть когось,
Що говорить тоді про себе.
Завжди чогось ми боїмось,
А я боюсь бути без тебе.

Боюсь, та закриваю на те очі,
Та ні, я не здаюся!
Можливо буде не до речі –
Не відпустити, більш боюсь.

Я відпускаю, і дивлюся…
Тобі у слід - просто сумую.
Дивитись в очі , ще боюся,
Але себе я цим рятую.

Себе рятую, та чи варто?
Я зрозуміти себе бажаю,
На розум бачу ясно,
«Я не здаюсь, Я відпускаю!»

А інколи хочеться тепла
А інколи хочеться любові
Хочеться щоб підтримка була,
І найрідніші люди на землі.

Щоб поруч був той друг
Якого ти не зрадиш
Який обереже від всіх недуг ,
Заради нього все віддаш.

І щоб була така людина
Котру зовеш просто коханий,
Для кого б ти була перлина,
А він щоб був лише жаданий.

Та найсвятіше на землі:
Щоб поруч були мама й тато,
Вони у світі лиш єдині
Хто вірить в тебе свято.

Матуся ніжно обійме
І скаже щире слово
А тато страх весь віджене
Задля маляти свого

Вік живи, вік учись.
Не зламайся, держись.
Пізнавай майбуття
Порадій за життя.
Ти стерпи дикий біль.
Не скорися, не смій.
Подолай дикий страх,
Не показуй його у очах.
Те що маєш – віддай,
І чуже повертай.
І нехай у житті –
Будуть тільки граблі.
Ти не бійся – ступай,
Вдарить, а ти запам’ятай
Бо найкраща наука -
Це твоє життя!
Ти відчуй серця стукіт,
Подолай вороття.
Не кажи, що «не можу»,
А кажи : «я зроблю».
Не відказуй нікому,
А скажи – поможу.
Не дозволь подолати
Твоє прагнення жити,
Усміхатись, радіти,
Й просто щиро любити!

Пісня дзвінка по світу лине,
Із поміж степів, із України.
Туга дівоча швидко мине,
Як піде співати між люди.
Лиш би співала –
Та те, що рідне!
Лиш би кохала –
Та те , що гідне!
Все ж заспівала –
Те, що серце крає.
Все ж покохала –
Та не своє, точно знає.
Доля дівоча – це сльози ночі.
Пісня – розрада й надія.
Душа лиш плаче за тії очі,
Серденько й досі радіє !

 .

Які ж наївні всі дівчата.
Та ще й так гордо заперечують.
І переконують, що це брехня.
Та все ж усьому вірять.

Наївність до добра не доведе,
Над всім потрібно у житті контроль.
Чаклунка в кожної в душі живе
У кожної із них є свій пароль.

Наївна і трошки дурненька,
Та спробуй ти її всю розгадати…
Вони всі різні, як веселка
Не можна як одну усіх рівняти

Здається знаєш добре, як себе
Але й себе не завжди, часто
Пізнати до кінця везе.
І розглядаєш ти її оманно

Тож знай, чарівний друже,
Що дівчина, загадка по житті
Не стався ти ось так байдуже
До того що у неї на душі…

Як не буває перемоги без нагороди,
Так не буває лиха без біди.
В житті нам відкриваються дороги
І нам потрібно лиш пройти:

Всі перешкоди і пороги,
Усі падіння й злети.
І море сліз перепливти,
І спеку усмішки відчути.

Крізь сили до гори дійти
А там, діставшись до вершини,
Так гордо подивитись із гори
На всі подолані шляхи

Але ніяк себе не зупинити,
Набратись наснаги і жаги
Ще вищої гори дістати,
І поки є можливості іти.

Та у душі таке плекати:
Що без маленької негоди,
Ніколи нам не досягти
Жаданої отої перемоги