У вологих сутінках чути слова,
схожі на амфібії, аморфні і безособові, важкі і пухкі, ніби вата. Отакі ватяні
кульки набиваються у вуха, у рота, поступово затискають у цупкі м’які тенета
так, що неможливо і мовити, неможливо продертися крізь їхню ніжну нав’язливу
присутність. Вже нема як говорити, слухати, дихати. Геть усе єство запорошене
ватяною грудою. Аж давить. Давить-давить. Захлинається повітря у грудях. Його
раптово не вистачає. Тому чорніє ув очах. І летять блакитні метелики, немов би
на світло нічного ліхтаря. Запорошена голова аж до запаморочення. А що то? Лише
слова-слова… Зайві-зайві, ніби не краща за них тиша… Особливо за такі слова...
Холодний дощ б’є у ромашкові
долоні, заглядає у сині зіниці диких дрібненьких квіточок: ви ще не впали? І
вони відповідають завзято: ще не впали під твоїм холодним струмом. Не впали.
Вони дивляться на світ зволоженими очима. Не шукають сонця. Їм краще так:
такого вологого і прохолодного, вони його чекали натомість жовтим, аж
гарячо-коричневим спекотним дням. Він зриває їх ніжні пелюстки, торкає недбалим
нестримним рухом їх голівки: нате вам. Вони позіхають під його дотиками. Ні,
вони не говорять "ні", позіхають журно. Через непорозуміння. Мабуть,
через непорозуміння. І дивляться в траву, знайому і байдужу до них. І вона йому
вдячна. А він, мінливий і бездумний, вже десь по інших стежках, серед інших
квітів.
І вже нікуди не ідуть потяги,
не тягнуться у небо залізною гусінню. По вікнах таємні знаки – обриси
незнайомих облич – чарівні символи нездійсненності. Залишилось тільки закрити
очі і снити тими, хто на склі, оживляти прозорі постаті дотиком вій і нічною
фантазією. Місто впало у зиму, чарівну і дзвінку. Насправді, воно замерзло у
кригу, і оживе лише із дотиком тепла, коли розтануть льодові бурулі.
Символ погляду і руху. Символ
самотності – поодинока постать серед жовтого листя. І сипле осінь наступні
трагедії. На столик міської кав’ярні падають зшитки її почуттів, просякнуті
сумом і горем: жовті і червоні, як наостанок пережиті. Серце...
Зміст: Не мучся, Лукашу. Загублена Доля твоя... Я думала, що гілкою була... Це — місяць, мов начищена труба... Пробачте мені, я біль ваш прийняти не можу... Розтривожений травнем романтик-бузок!.. Десь тут дорога була...
Молода Україно, село полюби! І поліське моє, і далеке гірське, Степове-вітрове — однаково гірке...
Полюби так, як любиш пахучі хліби. Полюби! Некрасиве, обдерте, несміле в речах. Закріпачені руки, впокірлива лямка... Ти ж сама, Україно, спрадавна — селянка, Ти — з родини в'язальниці і орача. Виручай!
Вчитель! Скільки сили треба,
Щоб навчити нас усіх,
І терпіння, і бажання,
І надій, і сподівання.
Вчитель наш - найкращий у світі,
Допоможе в хвилину важку,
І нехай тільки посмішки й квіти,
Він знайде на своєму шляху.
Продовжуючи шкільну тематику, ну як
тут не сказати гарних слів, а тим більше поетичних, про вчителів? Тож у
цій рубриці, тим більше до Дня вчителя, який незабаром буде, Ви можете
розміщувати вірші про вчителів.
Запрошую!
Правда ж, мамо, я великий? М.Познанська
Правда ж, мамо, я великий?
Сам взуваю черевики,
Зашнуровую шнурочки,
Сам вбираюся в сорочку,
Сам лице і руки мию,
Сам зачісуватись вмію,
І не плачу я ніколи!...
Скоро вже піду до школи!
Жовтіє листя на тополі.
Летять у синяві хмарки.
Відкриті навстіж двері в школі –
Ідуть до школи першачки.
З гілок тополь злітає листя,
Кружляє й падає до ніг.
Уперше діти урочисто
Переступають цей поріг.
Школа, школа. Незабутні і неповернені
миті нашого життя... Ну як тут не віршувати? Тож відкриваю новий розділ
на сайті, присвячений нашій школі. Запрошую Вас, шановні поети,
розмістити тут, у цьому розділі, свої вірші. А поки, так як я не
віршую, то розміщую добурку віршів про школу відомих поетів.
Чому хочеться плакати? Чому хочеться не чекати
вигідного моменту, а просто вилити всі сльози з душі? Звідки вони взялися?
Я не зрадник Великого Бога, я просто його неслухняна
дитина. Я дивлюся на світ нерозвиненими очима і не знаю навіщо. Перейшовши
межу, треба йти до кінця, в інакшому випадку не можна її переходити.
